Читати книгу - "Туманний Острів, Таня Толчин"

Звістка щодо відбуття капітана та Сессіл неабияк засмутила мешканців селища Туманного Острова. Стара Енн відчайдушно голосила та скрушно хитала головою, витираючи гіркі сльози, а Джо негайно дістав із схованки флягу з настоянкою та опорожнив одним ковтком. Місцеві чоловіки сумно мовчали, опустивши голови, а жінки плакали, не стримуючи своїх емоцій.

— Замість себе я залишаю головним на острові Джегга, а ми із Сессіл будемо періодично при можливості навідуватися до вас та забезпечувати всім необхідним. Бажаючі можуть поплисти з нами на острів Вірату, — Рассел окинув напруженим поглядом усіх присутніх. Наразі люди зібралися на кухні за столами. Їжі майже ніхто не торкнувся, адже апетит в людей був відсутній.

Як виявилось, не було бажаючих покидати острів, всім тут було доволі затишно.

— Я складу перелік необхідних речей для селища, та і цілитель нам би не завадив, — похмуро мовив Джегг. – Сподіваюсь, ви не забудете про нас, капітане…

— Незабаром на Туманний Острів прибуде цілитель Гербі, а щодо мене… як я можу забути про вас? – ображено запитав Рассел та зітхнув.

— Ми будемо часто сюди навідуватися! – вигукнула Сессіл рішуче. До горла підкочував ком, було бажання розридатися… Джинна міцно обійняла цілительку, щоб заспокоїти, хоча сама витирала сльози зі свого обличчя.

— Неллі погодилася стати моєю парою, незабаром на світ з’явиться дитя, яке вона носить під серцем, Сессіл каже, що буде хлопчик. Енн мене завірила, що зуміє прийняти пологи, — Джегг задумливо почесав потилицю.

— Гербі буде за два тижні, отож, тобі не варто хвилюватися щодо пологів, Джеггу, – рішуче запевнив капітан. – А ми з Сессіл попливемо на острів Елгерджія, а потім на Вірату. На те воля богів, я повинен повернути втрачене.

Коли Сессіл опинилася в своїй кімнаті на самоті, вона сіла на ліжко та поринула у важкі роздуми. Серце мучила тривога щодо майбутнього, як не хотілось покидати затишний Туманний Острів! Було неабияке бажання поспілкуватися із хранителем, але він не відповідав. Можливо, спав. З неабияким острахом дівчина розмірковувала про те, як виконуватиме обов’язки володарки Вірату… Вона завжди мріяла бути цілителькою, але доведеться стати правителькою, вивчати лардонські звичаї… Лякала та думка, що зрештою опиниться в ненависній Лардонській Імперії, адже раніше дякувала богам, що не народилась саме там. Та більш за все турбувало майбутнє з Расселом… Вона надто сильно відкрила перед ним свою Душу і наразі будь-який необачний вчинок з його боку може поранити, та й серед лардонців він буде поводитися згідно їхніх жорстоких до жінок звичаїв…

Ще на порозі кімнати Мілгардан почув дівочий гіркий плач, такий пронизливий, аж серце враз стиснулося… Він вперше почув, як плаче Сессіл і це неймовірно боляче…

— Що трапилося, моя дівчинко?! – чоловік вихором влетів у приміщення та сівши поруч на ліжку, обхопив широчезними долонями обличчя коханої. – Хто образив тебе? Хто посмів?!

— Я боюсь, Расселе… щодо нашого майбутнього… — тихо та відверто мовила вона, зазираючи коханому в очі.

— Чого ж тобі боятися, якщо я поруч? – він обережно витер кінчиками пальців солоні крапельки з дівочого обличчя.

— Яким буде моє життя на Вірату? Ким я там стану для Вас? Це тут Ви капітан, а там… — її голос здригнувся, Сессіл шмигнула носом та гірко зітхнула.

— Ти моя пара, а також володарка Вірату, — Рассел карбував кожне слово, дивлячись дівчині у вічі. – Будь-який твій наказ буде виконуватись, ти матимеш все, чого забажаєш. Отже, тобі боятися нікого… Єдина людина, яку варто боятися на Вірату, це Мілгардан, тобто я, — хоч і сказано це було ніби жартома, але наразі влучно.

— Саме це мене і бентежить… яким Ви будете там щодо мене…

— Ти не довіряєш мені, дівчинко? – в чоловічих очах спалахнула сталева блакить, адже слова коханої здалися образливими. – Тобі слід навчитися мені вірити…

Мілгардан посунувся ближче, обережно прибрав шовковисту прядку з дівочого обличчя, ковзнув палкими вустами по ніжній шкірі її шиї та повільно потягнув за шнурівку сукні, оголюючи тендітні плечики своєї пари.

— Я ніколи не зумію насититися тобою… — хрипко мовив Рассел, укладаючи дівчину на ложе. – І ніколи не відпущу тебе, навіть якщо стане потреба йти наперекір богам, — Рассел пестив поцілунками оголені груди коханої, а її тіло вже тремтіло від чергової хвилі збудження, адже з цим чоловіком завжди так. Чорні пасма Мілгардана торкалися її чутливої шкіри, ці дотики лише дужче розпалювали бажання… Коли чоловічі пальці почали пестити вологі пелюстки лона, Сессіл солодко застогнала, подаючись вперед у передчутті бути наповненою ним до країв… Рассел жадібно ловив кожну емоцію коханої, вдивляючись в темно-сині очі. Він божеволів від цього п’янкого погляду, адже відчував її бажання… Дівчина скрикнула, коли Рассел різким поштовхом увійшов, тіло охопило тремтіння від неймовірної насолоди. Нігтики Сессіл впивалися в кремезну чоловічу спину, а Мілгардан втрачав розум, мов одержимий… Як жив без неї раніше? Така податлива та водночас вперта… Рассел гарчав, штовхаючись із неймовірною силою, зливаючись із своєю парою як фізично, так і Душею.

+++

Мешканці селища вже звикли до пронизливого, дзвінкого голосу Дінна, наразі хлопчик сидів на дереві із підзорною трубою в руках, крізь яку побачив в океані знайомий корабель.

— Семюель! До нас пливе Семюель! – лунав радісно дитячий голос. – І добра чимало везе!

Годі й казати, як зраділа Гізер цій звістці! Сірі очі сяяли, мов зорі, адже вона чекала на повернення цього чоловіка! Гізер вже гадала, що ніколи не побачить його, образ цього лардонця, якого жінка встигла покохати, завжди являвся уві сні а над ранком із пробудженням охоплювала туга…

Саме цієї миті Сессіл сиділа на лавці біля своєї оселі, кутаючись в плед. М’язи тіла трохи боліли після бурхливої ночі із Мілгарданом, але попри це дівчина почувалася розслабленою та охопленою солодким відчуттям млості. Наразі її коханий пішов до озера купатися.