Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

Він не спинявся, аж доки раптове ослаблення опору його рухові не підказало, що він вибрався з-під землі. Він пошукав руками в темряві, намацав брудні опори якогось причалу і, хрипко віддихуючись, вчепився за них.

— Шо то була за потвора? — спитав Скажений Малолюдок Артур.

— Ґолем, — видихнув Колон.

Він зумів дотягтися до поручнів причалу, спробував підтягтися і звалився назад у воду.

— Агов, я наче щось чую, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

Сержант Колон злетів з-під води, як запущена з субмарини ракета, впав на причал і склався там удвоє.

— Ги, шо та пташечка, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

— Скажений Малолюдку Артуре, а як вас називають ваші друзі? — пробелькотів Колон.

— Не зна. У мене їх нема.

— А хай тобі, це просто диво.

Натомість його світлість де Ноббс тепер завів багато друзів.

— Як це «скільки наливати»? Ти шо, дна не бачиш? — гримів він.

Всі аж душилися від реготу.

Ноббі радісно шкірив зуби посеред натовпу. Він і не пам’ятав, щоб коли-небудь так веселився, лишаючись одягненим.

У дальньому кутку вітальні вельможної Селашіль безгучно зачинилися двері, і в комфортабельній кімнаті для паління, розсівшись по шкіряних кріслах, вичікувально поглянули одне на одного анонімні люди.

Нарешті хтось сказав:

— Неймовірно. Справді, неймовірно. Цей чоловік таки має хоризьми.

— Даруйте?

— Я хочу сказати, він настільки бридкий, що просто зачаровує людей. Як і ті історії, що він розповідав... Ви помітили, як усі заохочували його, бо просто не могли повірити, що хто б то не був може кидати подібні жартики в присутності дам?

— Чесно кажучи, той анекдот про чоловічка-піаніста мені сподобався...

— А його манери за столом! Ви помітили?

— Ні.

— Так-о-тож!

— А запах, не забудьте про запах.

— Не стільки поганий, скільки... дивний.

— Я помітив, що насправді за кілька хвилин ніс просто закривається, і тоді...

— Я лише хочу вказати, що він дивним чином приваблює людей.

— Як публічна страта, наприклад.

На певний час запала замислена мовчанка.

— Так, по-своєму цей чудик має непогане почуття гумору.

— Хоча й не те щоб іскрометне.

— Схоже, досить забезпечити йому пінту пива та миску отого, як там його, з ратицями — і він буде щасливий, як свиня в перегної.

— Як на мене, це дещо образливо.

— Перепрошую.

— Я знав деяких дуже пристойних свиней.

— Не маю сумніву.

— Але я дуже легко уявляю, як він за своїм пивом та ніжками підписує королівські укази.

— Таки так. Е... А він, гадаєте, вміє читати?

— А яка різниця?

Знову запала мовчанка, сповнена копіткої праці мізків.

Потому хтось сказав:

— З іншого боку... ми можемо не турбуватися через загрозу виникнення неадекватної династії.

— Чому ви так гадаєте?

— Ви уявляєте, щоб за нього пішла яка-небудь принцеса?

— Ну-у-у... Вони відомі звичкою цілувати жаб...

— Так то жаби.

— ...і, звичайно, влада та титул — це потужні афродизіаки...

— Не уточните, наскільки потужні?

Знову мовчанка. Тоді:

— Можливо, не настільки потужні.

— Він прекрасно пасуватиме відведеній ролі.

— Ідеально.

— Дракон спрацював пречудово. Сподіваюся, насправді цей чудик не граф?

— Не будьте дитиною.

Усмішка Малодупко незграбно сиділа на високій табуретці за столом чергового офіцера. Їй сказали, що все, що вона має робити, — це перевіряти патрулі, які повертаються або, навпаки, виходять на зміну.

Дехто з Вартових позирав на неї з певним подивом, але ніхто нічого не сказав. Вона вже майже зовсім розслабилася, коли з патрулювання Королівського узвозу повернулося четвірко ґномів.

Вони дружно вирячилися на неї. І, зокрема, на її вуха.

Потім їхні погляди так само дружно опустилися нижче. Затуляти простір під столом панельками в Анк-Морпорку було не заведено. Зазвичай, утім, там можна було побачити лише нижню половину сержанта Колона. Серед цілої низки вагомих підстав приховувати це видовище сексуальна привабливість займала місце далеко не в першій десятці.

— Це ж... жіночий одяг, еге ж? — сказав один із ґномів.

Усмішці пересохло в роті. Ну чому саме зараз? Вона якось підсвідомо сподівалася, що у відповідний момент Анґва буде поруч. Це неймовірно, як заспокійливо діяла на навколишніх її усмішка.

— Ну? — пролопотіла вона. — І що? Хочу, то й ношу.

— А... у тебе у вусі...

— І?

— Це... та моя матуся ніколи навіть... аргх... це огидно! Ще й на людях! Що, як побачать діти?

— Я бачу твої кісточки! — кинув інший ґном.

— Я звернуся з цього приводу до капітана Моркви! — заявив третій. — Не думав я, що доживу до такого!

Двоє Гномів рвонули до роздягальні. Третій поквапився був слідом за ними, але, порівнявшись зі столом, пригальмував і обдарував Усмішку безтямним поглядом.

— Е... е... але ж гарні кісточки, — вимовив він і побіг геть.

Четвертий дочекався, поки перші троє зникнуть, і бочком наблизився до столу.

Усмішку тіпало.

— Тільки спробуй щось ляпнути про мої ноги! — промовила вона, застережно махаючи пальцем.

— Е... — ґном швидко роззирнувся і нахилився ближче. — Е... це... помада?

— Так! І що?

— Е... — ґном нахилився ще ближче, роззирнувся знову, тепер уже зовсім по-змовницьки, і стишив — точніше, стишила — голос:

— Е... а даси покористуватися?

Анґва та Морква крокували крізь туман у тиші, яку порушували лише чіткі й короткі вказівки Анґви.

Потім вона зупинилася. До цього моменту запах Дорфла — чи принаймні свіжий слід задавненого м’яса та коров’ячого посліду — досить прямо вів до району, де була розташована бійня.

— Він звернув у цей провулок, — сказала вона. — Це майже в протилежний бік. І... пересувався швидше... і... запах багатьох людей та... сосисок?

Морква кинувся бігом. Багато людей та запах сосисок означали чергову виставу вуличного театру, яким і було життя в Анк-Морпорку.

Далі у провулку він побачив натовп. Цей натовп явно перебував тут уже певний час, оскільки край нього видніла знайома постать із візочком; витягаючи шию, вона намагалася дивитись через голови.

— Що відбувається, пане Нудль? — спитав Морква.

— А, кепе, привіт. Та ґолема зловили.

— Хто зловив?

— Та якісь типи — ось щойно кувалди притягли.

Перед Морквою стояла щільна стіна людей. Він склав руки, встромив їх між двома