Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 - Чому ж не пробувала якось зв'язатися з нами? 

 Жінка знизала плечима.

 - З депресією я боролася сім років і, знову ж, просто боялася почути те, що чую зараз.

 - Що спонукало тепер заговорити?

 - Мабуть, небо послало тебе сюди не просто так. До всього, як кажуть, ми не молодіємо, тому потрібно хоча б спробувати виправити помилки молодості.

 - Ти спробувала. Вітаю.

 - Не ненавидь мене, прошу, - вимучено попросила жінка і знову розвернулась, щоб піти.

 - Ян, - Дана вкотре стиснула руку чоловіка.

 - Свій ліміт ненависті я вже вичерпав. Це дуже спустошуюче почуття. Мені просто байдуже.

 Жінка повернулась і вкотре благально подивилася на сина.

 - А чи можу я сподіватися на твоє прощення коли-небудь в майбутньому?

 Дана міцніше притислася до чоловіка і обняла його скам'янілу постать, ховаючи обличчя на плечі.

 - Я давно простив, але це нічого не змінює. Проте за твоє пояснення дякую.

 Жінка важко заплющила очі, стримуючи гіркі сльози.

 - Змінює. Для мене багато змінює. Дякую, - тихо прошелестіла голосом, після чого подивилася на Дану і ще раз прошепотіла. - Дякую.

 Гостя більше нічого не сказала, хоч і хотіла, але гіркі сльози душили і не давали заговорити. Вона поспішно вийшла з номера, не прощаючись.

 Ян різко обняв і притис Дану до себе.

 - Я люблю тебе, - прошепотів їй, зариваючись носом у волосся.

 - Знаю, - заспокійливо погладжувала його спину, тонучи в коханих обіймах - Я теж люблю тебе і дуже пишаюсь.

 Та довго цей щемкий момент найбільшої близькості не зміг тривати. Маленька Янова копія, як зазвичай в таких випадках було, одразу підбігла і почала вперто протискатися між них, викликаючи в батьків добродушно-лагідний сміх.

Кінець