Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Як бачите, напад почався в кухні, — сказав детектив сержант Ґуд. Він перший з детективів прибув на місце, і його очі були підпухлі й запалені від безсонної ночі. У цій тихій сільській місцевості розслідування вбивств траплялися дуже нечасто, а минулої ночі він натрапив на таке, що його явно вразило. Наче не бажаючи заново відвідувати цей жах, він трохи затримався на ґанку, перш ніж нарешті штовхнув сітчасті двері й зайшов до будиночка.

— Схоже, було саме так, — сказав він.

Кров розповідала свою історію. Її потоки підсихали на стінах, на кухонних шафках, викинуті ударами шаленого калатання серця. Перевернутий стілець лежав на боці, на підлозі було бите скло, а змазані відбитки взуття позначали хаотичні танцювальні кроки нападника та жертви.

— Вони ведуть у коридор, — сказав детектив сержант Ґуд.

Він вивів її з кухні, йдучи по слідах крові. Лише кілька тижнів тому Джейн сама йшла по такому сліду в будинку Софії Суарес. Це здавалось якимось жахом на повторі. Вона зупинилася, дивлячись на самотній змазаний відбиток руки на стіні. Його залишила жертва, що була напівпритомна й слабка і відчайдушно прагнула на щось спертися, щоб не завалитися вперед.

У спальні сліди нарешті закінчилися.

Тут більше не було дуг артеріальних патьоків на стінах. Надто багато крові вже було втрачено, і серце не мало чого качати. Те, що залишилось у тілі жертви, яка помирала, просто розтеклося дедалі слабшим струмочком і зібралося в застиглу калюжу, що тепер була біля ніг Джейн. Бюро судмедекспертизи вже забрало тіло, але відбиток там, де воно лежало, був усе ще помітний, залишений просоченим кров’ю одягом.

— Ми відправили тіло до Бостона, як ви просили, — сказав Ґуд, — бо це, схоже, пов’язано зі справою, яку ви вже розслідуєте.

Джейн кивнула.

— Я б хотіла, щоб розтин провів наш патологоанатом.

— Що ж, тим простіше для нас. Для всіх навколо насправді, раз ви вже маєте доробок у цій справі. Покази свідка чітко говорять про те, що сталося. — Він подивився на Джейн. — Вам потрібно ще щось побачити?

— Автівку.

— Вона припаркована трохи далі по трасі. Або він заблукав по дорозі сюди, або...

— Не хотів дати їм знати, що він поблизу.

Ґуд кивнув.

— Я так і подумав.

Вони вийшли з будиночка і почали шлях брудною під’їзною доріжкою до асфальтованої дороги, що огинала південний кінець Ліхтарного озера. Вийшли на дорогу, і Ґуд сказав:

— Там. Он та автівка.

Машина, на яку він вказав, стояла лише за десяток метрів від початку під’їзної доріжки Антрімів. Це була темно-зелена «хонда сівік» із номерами штату Мен та простроченим талоном техогляду. Вона явно бачила багато років користування, з іржавими плямами на ходовій та непоодинокими вм’ятинами на водійських дверцятах.

— Ми перевірили номери і дізнались, що вона зареєстрована на Джеймса Крейтона, Портленд, штат Мен, але його адреса більше не дійсна. Орендодавець каже, що Крейтон заборгував із квартплатою, і близько чотирьох місяців тому його звідти викинули. Відбитки пальців збігаються, тож ми знаємо, що це точно він. Ми обшукали автівку, знайшли на задньому сидінні спальний мішок та подушку, а ще з пів дюжини порожніх пляшок від бренді-кави. Схоже, що він деякий час жив у цій машині.

— Де його мобільний телефон?

— Ми його не знайшли.

Джейн насупилася.

— Ми абсолютно впевнені, що він мав телефон і був абонентом передплаченого зв’язку.

— Гадки не маю, що з ним сталося. Але вам буде цікаво, що ми змогли знайти. — Він дістав свій мобільний і відкрив зображення. — Це зараз у лабораторії штату. Я зробив фото, бо подумав, що ви захочете це побачити.

Джейн подивилася на зображення на його телефоні. Це був молоток.

— Знайшли його схованим під килимком у багажнику, біля запаски. В тому, що він мав молоток, немає нічого незвичайного, але ви особливо питали про нього.

— На ньому була кров?

— Як на моє неозброєне око, то ні, але мені щойно написали з криміналістичної лабораторії. Вони знайшли на голівці молотка залишки крові. — Вечірнє сонце світило тепер просто йому в очі, і він засліплено мружився. Яскраве світло висвітило кожну зморшку, кожен недолік його обличчя. — Якщо вона відповідатиме вашій жертві в Бостоні, це може розв’язати всі ваші проблеми.

— Начебто так.

Якусь мить він вивчав її.

— Переслідувач мертвий, жінки в безпеці. Проте ви не почуваєтеся задоволеною.

Вона зітхнула й підняла очі на дерева.

— Я б хотіла знову пройтися будиночком.

— Звісно. Криміналісти там уже попрацювали, тож будьте моєю гостею. Я зараз маю повертатися до міста. Якщо матимете якісь запитання, просто подзвоніть мені.

Джейн сама пройшла назад під’їзною доріжкою до будиночку. Постояла якусь мить на подвір’ї, слухаючи щебет птахів, шелест вітру в деревах. Раніше цього ранку вони з Фростом опитали Емі та Джуліанну про те, що сталося тут минулого вечора, і їхні покази звучали в її голові, коли вона знову піднялася сходинками ґанку.

Емі: «Він вийшов з лісу і пішов просто до мене. Я намагалась зачинити перед ним двері, щоб не дати йому увійти, але він проштовхався всередину. Я знала, що він збирався вбити мене...»

Джуліанна: «Я була внизу біля озера, дивилася на воду коли почула її крики. Я почула, як моя дитина кричить, і просто побігла до будиночку...»

Джейн зайшла всередину і стала в кухні, знову оглядаючи забризкані кров’ю шафки, бите скло, перекинутий стілець. Вона повернулася до стійки і подивилася на підставку для ножів. Один з отворів був вільний. Це був широкий отвір, достатньо великий, щоб уміщати ніж для м’яса.

Джуліанна: «Я забігла до кухні. Він був там з Емі, притис її до стіни, руки в неї на горлі. Я зробила це, не роздумуючи. Зробила те, що б зробила будь-яка матір. Я схопила зі стійки ніж...»

Свідчення того, що було далі, забризкало шафки, замазало підлогу,