Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Я викладаю це все тобі, щоб показати, що твоя гладка стара тітка не божеволіла від самотності. У ті гамірні роки я мала друзів серед цікавих людей, які захоплювалися мною через мою молодість і через те, що я була першокласним слухачем.

Акторки — Рейзл, Марья, Естер Леопольд — цікавилися лише завтрашнім днем. За ними упадали багаті чоловіки, продюсери, увесь Швейний квартал; їхнє минуле — це подушечка для шпильок, майбутнє — вушко голки.

Нарешті настав день, коли я вже більше не могла втримати свою тактовність в узді. Я сказала: «Влашкіне, я чула від поштового голуба, що у тебе є дружина, діти, увесь набір».

«Це правда. Я не розказую історій і не прикидаюся».

«Це не було питання. Яка вона з себе, ця леді? Мені боляче запитувати, але розкажи мені, Влашкіне… це життя чоловіка, яке я не можу зрозуміти до кінця».

«Дівчинко, я казав вам сотню разів, що ця маленька кімната — обитель для мого збуреного духу. Я приходжу сюди, у ваш невинний притулок, щоб відпочити від розпашілого життя, що стало агонією».

«Ах, Влашкіне. Серйозно, серйозно. Хто ця леді?».

«Роузі, вона — прекрасна жінка середнього класу, хороша мати моїм дітям, їх троє, всі дівчатка, хороша куховарка, в молодості була вродливою, тепер уже не молода. Ви бачите, чи міг би я бути ще відвертішим? Я довіряю вам, дорога, свою душу».

Кілька місяців потому, на новорічному балу Російського клубу митців я зустріла місіс Влашкіну, жінку із чорним волоссям, зібраним у низький вузол, виструнчену і дуже гордовиту. Вона сиділа за маленьким столиком, промовляючи глибоким голосом до кожного, хто зупинявся на мить, щоб поговорити. Її їдиш був ідеальним, кожне слово виточене, як особлива коштовність. Я дивилася на неї. Вона помітила мене, як помічала всіх, холодна, як різдвяний ранок. Потім вона втомилася. Влашкін викликав таксі, і я більше ніколи її не бачила. Бідна жінка, вона не знала, що я стояла з нею на одній сцені. Вона не знала, якою отрутою я була для її ролі.

Пізніше тієї ночі, стоячи перед своїми дверима, я сказала Влашкіну: «Досить. Це не для мене. Мене від цього нудить. Я не руйнівниця домашніх вогнищ».

«Дівчинко, — сказав він, — не будь дурненькою».

«Ні, ні, прощавай, усіх благ! — відказала я, — щиро тобі кажу».

Тож я пішла до Мами й залишилася там на тижневу відпустку, поприбирала в усіх шафах і відшкребла усі стіни, поки фарба не злізла. Вона була дуже вдячна, та все ж її важке життя змусило її сказати: «Тепер ми бачимо, чим усе скінчилося. Якщо ти живеш як бродяга, то врешті-решт стаєш безумцем».

Через кілька днів я повернулася до звичного життя. Коли ми зустрічалися, я і Влашкін, то лише казали одне одному «привіт-бувай», і протягом наступних кількох сумних років ми лише кивали одне одному головою, ніби казали: «Так, так, я знаю тебе».

Тим часом на кону була цілком нова стратегія, яку вигадали твоя мама і твоя баба: хлопці. Твій власний батько мав брата, ти ніколи його не бачила. Рубен. Серйозний молодик, носив свій ідеалізм замість капелюха й пальто. «Роузі, я пропоную тобі нове, велике, вільне, щасливе, незвичне життя». — «Яке?». — «Зі мною, ми піднімемо піски Палестини, щоб створити націю. Це земля майбутнього для нас, євреїв». — «Ха-ха, Рубене, тоді я готова вирушати прямо завтра». — «Роузі! — каже Рубен, — нам потрібні такі сильні жінки, як ти, матері й фермерки». — «Ти мене не надуриш, Рубене, насправді тобі потрібні тягові коні. Але для цього тобі треба більше грошей». — «Мені не подобається твоє ставлення, Роуз». — «У такому разі — йди, процвітай і розмножуйся. Прощавай».

Ще один хлопець — Йонкель Гурштейн, підтягнутий, він завжди виряджався так, щоб разити наповал, з таким азартним характером. У ті часи — мені здається, що це було вчора — молоді дівчата носили спідню білизну, що була як Баттл-Крік[88], штат Мічиган. Проте для нього це було справою кількох секунд. Де він так натренувався, єврейський хлопчик? Сьогодні, я гадаю, це усе простіше, Лілі? Боже мій, я ж нічого не розпитую у тебе — які ми вразливі…

Що ж, моя люба, ти вже й сама маєш знати: що б ти не робила, життя ніколи не зупиняється. Хіба що може присісти на хвилинку й помріяти. Поки я казала усім цим дурненьким молодикам: «ні, ні, ні», Влашкін поїхав у Європу й гастролював там кілька сезонів… Москва, Прага, Лондон, навіть Берлін — що вже був досить песимістичним місцем. Коли він повернувся, то написав книгу, ти можеш взяти її в бібліотеці навіть зараз, «Єврейський актор за кордоном». Якщо одного дня тобі стане цікаво, як минали мої самотні роки — можеш прочитати її. Так ти відчула б, що то за чоловік. Ні, ні, про мене він не згадує. Зрештою, хто я така?

Коли книга вийшла, я зупинила його на вулиці, щоб привітати. Але ж я не лицемірка, тож я вказала також на егоїзм багатьох пасажів — навіть критики говорили щось у цьому дусі.

«Слова нічого не варті, — відповів мені Влашкін. — Та й хто такі ці критики? Скажіть мені, чи вони самі можуть творити? Не згадуючи вже про те, — продовжував він, — що є рядок у Шекспіра, в одній з його п’єс про величну історію Англії. У ньому мовиться: “Про себе дбати, пане, менший гріх, аніж себе занедбувать, повірте[89]”. Ця ідея з’являється і в наші часи, у моралістичних послідовників Фрейда. …Розочко, ви слухаєте? Ви поставили запитання. До речі, ви дуже добре виглядаєте. Як сталося, що ви досі без обручки?».

Після цієї розмови я пішла далі у сльозах. Але ця вулична перемова стала щасливою