Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Це тому ви нічого не розповіли нам?

— Я нічого не розповів, — мовив Гарі, — тому що все це мені було — і є — неприємно. Я думав, Кемеронові корисно буде вислухати те, що я маю сказати, але не знаю... Може, мені слід було більше слухати. Я не знав ані про те, що ота жінка, ота Дженна, з ним намагалася зв’язатися, ані про те, наскільки він через це нервувався. Якби ж то він сказав!

Нейтан хвильку помовчав.

— А чому ви гадаєте, що він дуже через неї переймався?

— Не знаю. В минулому Кем казав, що нічого поганого не зробив, і я йому повірив, — Гарі глянув на Нейтана. — Повірив і тобі, коли ти підтвердив те саме.

— Вона зараз не в Англії. Вже тижні зо два її там немає. Схоже, полетіла на Балі.

Гарі завмер.

— Справді?

Запало мовчання.

— Слухай, — нарешті зронив Гарі, вже лагідніше. — Ця вся справа з Кемом... Здається, що все складно, та якщо так подумати, то я вважаю, що все до біса просто.

— Просто?

— Ага. Він не почувався щасливим, приятелю. Зовсім. І зараз мені здається, що почалося це вже давненько, — зітхнув Гарі. — Швидше б уже його поховати. Тоді все стане легше.

— Можливо.

— Стане. Так завжди буває. Повір мені, — мовив Гарі й нахмурився, дивлячись на Ільзину машину. — Ти ще довго тут працюватимеш? Якщо хочеш, я не вимикатиму генератора.

Нейтан похитав головою.

— Поки що перервуся.

— Ти з’ясував, що з нею не так?

— Ні.

Нейтан перевірив усе, що тільки можна. Як на нього, все з машиною було гаразд.

— Ага, я теж ніколи не міг знайти ніяких проблем, — знову втупився Гарі у двигун під відчиненим капотом. — Але була в мене одна ідея...

— Я вас уважно слухаю.

Гарі завагався, й тут у темряві почулися кроки на веранді, а тоді пролунав голос Ліз:

— Гарі!

— Та то таке, — він поплескав по машині. — Спершу я сам ще раз подивлюся. Поспіху немає. Ільза ненавидить цю машину, тож нікуди на ній не поїде.

— Гарі! — знову долинув голос Ліз.

— Я їй скажу, що ти в нормі, — мовив Гарі й кивнув на закривавлені скальпи в себе на гаку. — Мені ще з цими щось треба зробити.

— То ви їх таки підстрелили?

— Ага. Хотів устигнути до того, як завтра з’їдуться люди. Вони тут щось занадто розгулялися.

— А я гадав, це хотів зробити Баб.

На обличчі Гарі промайнув вираз, який мовби промовляв, що Баб теж занадто розгулявся.

— Я мав нагоду — і зробив справу, — сказав Гарі. — Якщо ти вже тут закінчив, я вимикаю генератор за десять хвилин. Мені треба виспатися, — він трішки погойдав гак. Скуйовджене хутро і шкіра вже почали трохи закручуватися по краях. — Завтра важкий день.

Розділ 28

Нейтан прокинувся від головного болю: від зневоднення пульсувало у скронях. Він примружився у світанковому промінні й потягнувся по склянку води біля канапи, але вона була порожня. Мабуть, випив за ніч, хоч і не пам’ятав цього. Схоже було на похмілля, тільки без приємних спогадів. Нейтан спробував пригадати, скільки вчора випив води. Явно замало.

Він занадто швидко підвівся — й довелося прихилитися до стіни, бо в голові запаморочилося. Він почекав, повільно кліпаючи, поки відчуття не минулося. Роззирнувся. Щось було не так.

Погляд упав на Кемеронову картину, й Нейтан нахмурився. Вона висіла перед очима така, як і завжди. Він підступив ближче, у голові калатало. Сцена була цілком знайома: і кольори, і форми ті самі. Перед очима пливла темна могила на тлі ясного неба. Прозора пляма теж була на місці, така сама нечітка, як і завжди. Що ж відрізнялося? Горизонт трохи перекошений? Нейтан не був певен, отож простягнув руку — й одразу все лише зіпсував, бо рама перекосилася ще більше, тільки в інший бік. Він квапливо її поправив, намагаючись вирівняти.

— Обережніше.

На порозі стояла Ліз. Вона була вся в чорному, вирізнялися тільки почервонілі очі.

— Кемерон любив її.

— Може, на сьогодні її ліпше зняти. Я міг би десь її покласти.

— Що? Ні. Навіщо?

Вона підійшла, лагідно простягнула руку й вирівняла картину. Нейтан одразу побачив, що так набагато краще.

— Щоб її не зіпсували, — сказав він.

— Але ж усі захочуть на неї подивитися. Її місце тут, на стіні. Кемерон хотів би саме цього.

— Мабуть. Я просто подумав, ну розумієш, тема...

— Все одно картина прегарна, — витерла Ліз щоку зворотом долоні. Нейтан і не помітив, що вона плаче. — І хай які в Кемерона були проблеми, він усе одно чудово малював. Картина мені нагадує про найкращі його риси. Не хочу я її ховати.

— Ну гаразд, — знизав плечима Нейтан. — Я лише висловив думку.

— Як там Зандер? — озирнулася Ліз.

— Я з учорашнього вечора ще з ним не розмовляв. Він і досі сердитий на мене за те, що я вчора так затримався.

— А ти здивований?

Нейтан зважив її слова. Взагалі-то він і справді був трішки здивований. Зандер рідко зачаював на когось образи. Та й, коли по правді, рідко сердився.

— Не сталося ж нічого особливого, щоб він так панікував. Коли я повертаюся додому, то постійно їжджу всюди сам-один.

— У цьому-то й одна з твоїх проблем, Нейтане, — обернулася до нього Ліз. — Слухай, я б хотіла, щоб ти сьогодні побалакав зі Стівом. Попроси його призначити тобі прийом.

— Що? Навіщо?

— Нехай пропише тобі щось для голови.

— Не треба мені...

— Треба. Бо якщо ти гадаєш, що це нормально — отак зникати, аж син лякається, що ти там собі надумав, то в тебе серйозні проблеми, — Ліз підвела голову і прямо поглянула на нього. — Будь ласка, Нейтане. Втратити й одного з вас — жахливо. Сьогодні буде найгірший