Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Астрід стояла в напівтемряві, досі переварюючи сказане Торлейвом.

"Спадкоємиця забутих."

Це не могло бути правдою. Вона була звичайною дівчиною, яка просто… потрапила не в той час і не в те місце.

— Це якась помилка, — повторила вона, але навіть їй самій ці слова здалися порожніми.

Торлейв мовчав. Він не намагався переконати її, не тиснув — і саме це лякало найбільше.

— Якщо це правда, що це означає? — нарешті запитала вона.

— Що в тобі є щось, що не належить ні людям, ні богам. І це щось… починає прокидатися.

Астрід похитала головою.

— Але… якщо їх стерли з пам’яті світу, якщо їх більше немає…

— То чому ти існуєш? — закінчив за неї Торлейв.

Вона мовчки кивнула.

Хлопець стискав руки в кулаки, ніби намагався стримати щось важливе.

— Бо хтось не хотів, щоб вони зникли остаточно.

Астрід відчула, як її шлунок стискається.

— Хто?

— Той, хто розплутав цю нитку.

Ім’я, що спало їй на думку, вирвалося з вуст тихим шепотом:

— Локі.

Торлейв кивнув.

— Він не просто хоче свободи. Він хоче відродити те, що було забуто.

Дівчина стиснула зуби.

— І я частина його плану.

— Так.

У голові замакітрилося.

Астрід відвернулася, намагаючись зібратися з думками.

Якщо вона справді та, про кого говорять… якщо Локі планував її використати…

Що тоді робити?

Торлейв обережно поклав руку їй на плече.

— Є місце, де ти зможеш знайти відповіді.

Астрід повернулася до нього.

— Де?

Він подивився просто їй у очі.

— На межі світів.

І вона зрозуміла: далі дороги назад не буде.

— Межа світів? — Астрід повторила ці слова, ніби намагаючись зрозуміти їхнє справжнє значення. — Ти говориш, ніби це реальне місце.

Торлейв кивнув.

— Це місце існує. І якщо ти хочеш дізнатися правду, тобі доведеться туди піти.

— А якщо я не хочу? — вона стиснула руки в кулаки, не відводячи погляду.

Торлейв зітхнув.

— Ти не маєш вибору, Астрід. Процес уже почався.

Вона стиснула щелепи.

— І де це місце?

— На перехресті реальності і забуття.

Астрід скептично глянула на нього.

— Дуже конкретно.

Він підняв руку, торкнувся свого амулета, що висів на шиї.

— Я покажу тобі. Але ти маєш бути готова.

Астрід відчувала, як її серце калатає в грудях.

— І що ж мене там чекає?

Торлейв глянув на неї з тінню сумніву в очах.

— Спогади, які не мали повернутися.

Вони йшли через ліс.

Дерева тут були вищими, ніж будь-де, а їхнє листя сяяло у світлі, якого не мало бути.

Астрід відчувала, як повітря навколо стає густішим, ніби вони йшли не просто вперед, а крізь щось.

— Відчуваєш? — запитав Торлейв.

— Що саме?

— Простір тут нестабільний. Ми вже майже там.

Дівчина хотіла заперечити, але раптом відчула щось схоже на легке запаморочення.

І тоді вона побачила її.

Браму.

Вона височіла серед дерев, покрита рунічними символами, що слабко пульсували темним світлом.

— Оце… — Астрід вдихнула різко.

— Межа світів, — підтвердив Торлейв.

Вона зробила крок уперед, не відводячи погляду від брами.

І в цю ж мить почула голос.

Тихий, майже шепіт.

"Астрід..."

Вона зупинилася, серце закалатало.

— Чуєш це?

Торлейв кивнув, але його обличчя стало серйозним.

— Нас уже чекають.

І в цей момент браму почало поглинати сяйво.

Щось було по той бік.

І їм доведеться туди ступити.

Астрід стояла перед брамою, відчуваючи, як її охоплює незрозумілий страх. Голос, що кликав її, був одночасно знайомим і чужим.

Торлейв стояв поруч, його рука міцно стискала руків’я меча.

— Ми ще можемо повернутися? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.

— Після того, як ти почула голос? Навряд.

Астрід нервово зітхнула.

— Тоді… вперед.

Вона зробила крок уперед, і світ розколовся.

На мить її поглинула темрява, але потім перед очима почало прояснюватися.

Вона стояла… серед нескінченних вод.

Хвилі переливалися сріблястим світлом, а в небі світилися не зірки, а руни.

І посеред цього безмежного простору стояв він.

Бальдр.

Його світле волосся сяяло у відблисках води, а в очах відбивалася м’яка, проте невимовно сумна усмішка.

— Ти прийшла.

Астрід застигла, не в змозі поворухнутися.

— Ти…

Він зробив крок до неї, і кожен його рух здавався частиною якогось вічного танцю.

— Я чекав на тебе.

Торлейв позаду різко напружився.

— Це пастка.

Бальдр підняв погляд, і його очі змінилися — тепер у них світилася якась дивна, невимовна мудрість.

— Ні. Це доля.

Астрід відчула, як її серце стиснулося.

Бальдр простягнув руку.

— Я маю тобі показати, хто ти насправді.

І перш ніж вона встигла щось сказати, світ розколовся вдруге.

Світ навколо розсипався на уламки світла.

Астрід відчула, ніби її свідомість виривається з власного тіла, занурюючись у глибини, яких вона не знала.

Картини змінювалися перед очима — уривки чужих спогадів… чи, можливо, її власних?

Вона стояла у залі, освітленій тисячами факелів. Довгі столи були заставлені золотими кубками, а на троні з різьбленого дерева сидів він.

Бальдр.

Такий самий, як у цьому світі, але водночас зовсім інший. Його усмішка була безтурботною, а в очах світилася доброта.

— Ви жартуєте, брате? — лунав голос поряд.

Астрід повернулася і побачила… Локі.

Його руде волосся спалахувало у відблисках світла, а на губах грала хитра усмішка.

— Ти справді віриш, що можеш змінити їхню долю?

Бальдр відповів спокійно:

— Я вірю в те, що світ ще не загинув.