Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Мені здається у тобі вже говорить страх. – Ігор потер скроні. – Якщо він захоче бути у житті Мішель, то його не зупинить відстань. Та й думаєш вона пробачить нам, дізнаючись, що ми приховали від неї справжнього батька. А скоріш за все, вона дізнається це від нього. Та й такі збіги обставин... Ти знаєш, що у Бога немає нічого випадкового. Можливо прийшов час його пробачити? – він повернув голову до дружини уважно вглядаючись в її обличчя.

- Я пробачила. – тихо відповіла дивлячись, як з-за хмари виходить сонце. – Ну гаразд. – важко зітхнула. – І що ти пропонуєш?

- Переводити дитину в третю школу за пів року буде жорстоко. Ми змусимо Анатолія мовчати, допоки Мішель не здасть іспити і не вступить. ВУЗ це новий великий етап, навіть випробування. І їй буде не до переживань через батька. Якщо він справді змінився і хоче виправити помилки, то погодиться. А якщо ні... Ми всі переїдемо закордон.

Лідія нарешті слабо посміхнулася і видихнувши поставила голову чоловіку на плече. Вперше в житті вона могла опиратися на когось, окрім себе. Вперше відчувала себе захищеною. Більше не хотілося втікати.