Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Після недовгої розмови з директоркою Люсі, з розпачем у серці, повернулася до кімнати. Зайшовши всередину, вона, не зупиняючись, захлопнула двері магічним помахом руки й одразу впала на ліжко, де накрилася ковдрою. Взуті ноги висіли над підлогою, а обличчя вткнулося в м’яку постіль. Вона закричала, але звук поглинув товстий шар набивки.

Мертва тиша в кімнаті зупинила час. Раптом невідомо звідки, а, здавалося, звідусіль долинув дівочий голос, що напівпошепки наспівував знайому пісеньку:

Коли настане темна нічка,

Я запалю для тебе свічку.

Нехай побачать же нас зорі

Й надішлють сни тобі казкові

— Замовкни! — вигукнула засмучена Люсі, визирнувши з-під ковдри.

Поруч з шафою справді стояла Елізабет. Її руки складені за спиною, голова з погордою закинута назад, а синя смужка від мотузки під її підборіддям досі лишалася на місці. Зустрівшись очима з Люсі, вона усміхнулася й продовжила співати, помалу підходячи до неї.

Про славні подвиги титанів

І про скарби в жерлі вулканів,

Як кораблі пливуть у море —

Тобі це все покажуть зорі.

— Годі. Іди геть!

Люсі кинула подушку в уявну постать своєї сестри. Елізабет ухилилася, і вона впала на підлогу, ударившись об книжкові полички. Лише потім Люсі згадала, що лише вчора прала ту наволочку, і в неї кольнуло серце.

— Що таке? Не подобається колискова, яку тобі так турботливо написала мама й співала щовечора? Чи ти її теж забула?

— Не забула, — буркнула вона. — І не смій більше про неї згадувати. Ти зганьбила пам’ять моєї родини. Ти зганьбила мене!

— Ой горе, — відповіла Елізабет без крихти жалю. — Тебе навіть Дараган не сварила. Чого ти нюняєш?

Директорка й справді не говорила Люсі нічого образливого. Її навіть не покарали, але вся та розмова все одно відчувалася, наче парад сорому, головною персоною якого була вона.

— Ти думаєш, що не зробила нічого поганого? Як мені тепер дивитися в очі своїм друзям?

— Очима. Давай складніші питання.

Її зухвалість лише більше пригнічувала.

— Ти все зруйнувала!

Сестра фиркнула.

— Перебільшуєш. Я навіть нікого не вбила.

— Руфус мав рацію. — Люсі перевела погляд на ковдру, втомившись від усього. — Мені варто було кинутися з мосту ще тоді, коли я могла тебе хоч трохи стримувати.

— Хто? — Елізабет театрально насупилася від нерозуміння.

Люсі на мить оціпеніла від подиву.

— Хлопець з ліцею, якому ти руку зламала.

— А, — протягнула вона, здійнявши брови. — Його думка однозначно має тебе турбувати.

Закотивши очі, Люсі бухнулася головою в постіль і знову накрилася ковдрою. Якби вона могла, то зараз просто заховалася б на скелястих берегах Єдни, але від хвороби так легко не втекти.

— Ті сволоти заслужили, — промовила Елізабет після недовгої тиші. — Вони знущалися з тебе. Ображали твоїх близьких.

Люсі повернула голову, притулившись щокою до ліжка.

— Це не дозволяє нападати на людей. Ти за них нічим не краща!

Вона не збиралася їй пробачати. Не цього разу. Тільки-но їй починало здаватися, що вони можуть ужитися разом, як Елізабет вчиняла черговий жахливий вчинок і перекривала ним все хороше.

— Мені шкода.

— Якби тобі було шкода, ти б не говорила про це таким тоном, ніби випадково наступила комусь на ногу, а не намагалася встромити ніж в горлянку герцогської доньки.

— Справедливе зауваження.

Раптом у кімнаті роздався звук відчинення дверей. Люсі пошкодувала, що не скористалася ключем, однак бажання дізнатися, хто це прийшов, було менше за неохоту вилізати з-під ковдри. За мить гість назвав себе самотужки, а, точніше, його видав голос.

— Тук-тук. Я невчасно? Мені здалося, що ти з кимось говорила, — повів Арон, стоячи в проході.

— З собою, — миркнула понура Люсі, не підводячись. Вона не хотіла, щоб він бачив її в такому стані. — І зазвичай люди стукають у двері рукою, перед тим як увійти, а не говорять «тук-тук», вже відчинивши.

— Буду знати, — спокійно сказав він і зайшов всередину. Роздався тихий скрипіт зачинення дверей. — Анабель розповіла мені, що сталося. — Люсі почула його кроки й зрозуміла, що він наближався до ліжка. Однак вона його не зупиняла, а лише уважно вслухалася в його лагідний голос. — Якщо ти хочеш, щоб я лишив тебе наодинці, можеш так і сказати, але я все одно не піду, доки в тебе не поліпшиться настрій.

— Чому тобі не байдуже?

— Не знаю.

Арон сів поруч з нею. Люсі відчула, як під ним прогнувся матрац. Він сів так близько. Чомусь їй закортіло завалити Арона на спину й накрити своїми обіймами. Дурне бажання за таких обставин, тож, звісно, вона цього не зробила, а просто продовжувала лежати.