Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

І таки так! Наш двоюрідний брат почав приходити до тями. Прокинувся Назарчик від омани чар. Нормальним хлопцем став, подібно нам з Тарасом. Іще один урвитель у сім’ї! Хіба що виглядав він дещо скоростиглим і трохи старшим, ніж повинен на літа. У підлітка на бороді почали пробиватись коси. Неясно, чи то клаптик вовчого хутра залишився на пам’ять, а може вже й доріс і до юнацького пушка.

– Матусю, - кволим голосом звернувся він до тітки, - стомився дуже сильно, хочу спати. Де лягти?

– Мій синку! - почала від радості ридати тітка Ганна, а сльози річкою полилися з очей.

Вона обняла міцно свого сина й не відпускала, боячись знову втратити його. Сивий Ведмідь, почувши як небога плаче, просунув свою голову у вхід. Хоча і обіцяв роздерти він мольфарку, як попадеться та йому на очі абиде, але побачивши велику радість тітки, пустив також скупу сльозу ведмідь. Баба Орися підійшла до звіра без боязні й сказала переконливо йому: “Оресте, розчаруємо і твого. Разом з Христиною радіти будеш ти. Собою я не стану руйнувати свято. Збираюсь зараз же і йду з печери геть” Сивий Ведмідь, її в минулому коханий, ніщо своячці не зробив з погроз. Зітхнувши сумно, нас всіх залишив у коморі й повалькував повільно до печери вглиб.

Тарасу і мені так кортіло дізнатись, як відчувалося малому у шкурі вовчій, що то за життя? Ми брата двоюрідного почали докучати, нехай розкаже про своє буття. За запитання наші недоречні, отримали від баби прочухан: “Я бачу вам обом відбило розум! Залиште в спокої і матір і дитя! Їм без того про що є говорити! Ану замовкніть, от цікаві парубки! Тож ночувати будете у мене, нехай вони побудуть в самоті!”

Назарчика поклала в ліжко тітка Ганна, слів не знаходячи від щастя для обох. Мольфарці виявляла шанобливість і подяку за радість, що принесла в їхній дім. Нам з братом теж досталось трохи слави, адже і ми причетні до цього. Разом з відрадою відчув я смуток з болем, страждання Сивого Ведмедя у душі. Він, батько, також має зачарованого сина, але не в змозі він зарадити біді.

Рішуче в темряву печери я пішов до нього і виклав щиро плани вольові: “Шановний Оресте, я зроблю все можливе, щоби з Михася зняти закляття. Клянуся, вже найблищим часом піду до капища. Нехай Вогонь Життя, якщо не спалить, то опинюсь у чертогах Живи. Вона єдина може нам допомогти!” Сивий Ведмідь до мене вийшов із берлоги та сівши поряд, міцно пригорнув. Так і застигли обидвоє мовчазливо, чудово знаючи, що у сусіда робиться в душі. Ми розуміли один одного без слів - два Трисмегіста з різних поколінь.

Так і зустріли в тиші надвечір’я. Назарчик спав, а тітка Ганна все дивилась на нього. Я забарився. Тож швиденько попрощавшись з хазяями, побіг наздоганяти брата і стару. Вони, мене не дочекавшись, на той час вже пройшли крізь водоспад. Ми поверталися до бабиної хати, а з темряви два вогника світилися услід. То проводжав з надією у серці Сивий Ведмідь з печери поглядом своїм. Гарячі сльози витікали із очей у нього і краплями важкими розбивались на землі. Хоч радий безумовно за небогу, та в нього також зачарований є син. Він сподівався, що прийде колись година і щастя заново навідається в дім.