Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…

Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.

З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.

Кроки стихли удалині.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.

Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.

Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.

У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.

Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.

Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.

Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.

— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?

— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.

— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…

— Не бреши. Я тебе знаю.

— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!

— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.

— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.

Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.

— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Ані слова більше. Коли я чую слово «гра», то маю бажання когось убити. Ах, давай ту бритву. Хочу нарешті поголитися.

— Зараз? Ще темно…

— Для мене — ніколи не темно. Я ж — дивовижа.

Коли відьмак вирвав у нього з рук мішечок із туалетним приладдям і відійшов у бік струмка, Любисток зрозумів, що сонливість цілком минула. Небо вже світлішало, обіцяючи світанок. Він устав, увійшов у ліс, обережно обминаючи притулених одна до одної дріад, які спали.

— Ти був серед тих, хто став цьому причиною?

Він різко повернувся. Дріада, яка спиралася на стовбур, мала волосся кольору срібла, й це було помітно навіть у напівтемряві вранішньої зорі.

— Занадто паскудний вигляд, — сказала, схрещуючи руки на грудях. — Хтось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалося, що не можна втратити все, що завжди щось залишається. Завжди. Навіть у Часи Погорди, коли наївність може помститися в найжорстокіший спосіб, не можна втратити все. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість нормально ходити, часткове володіння лівицею, відьмачий меч, кохану жінку, дочку, яку він дивом отримав, віру… Ну, думала я, але ж щось повинно в нього лишитися? Я помилялася. Він не має вже нічого. Навіть бритви.

Любисток мовчав. Дріада не рухалася.

— Я питала, чи ти був цьому причиною, — продовжила за хвильку. — Але, мабуть, питала дарма. Це очевидно, що — був. А якщо є в нього друзі, але він все одно усе втрачає, то вочевидь друзі в цьому винуваті. За те, що вони зробили, а особливо за те, чого не зробили. За те, що не знали, що зробити треба.

— А що я міг? — прошепотів він. — Що я міг зробити?

— Не знаю, — відповіла дріада.

— Я не сказав йому всього…

— Це я знаю.

— Я ні в чому не винуватий.

— Винуватий.

— Ні! Я не…

Він підскочив, затріщав віттям лігвища. Ґеральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув він милом.

— Ти — не? — запитав прохолодно. — Цікаво, що тобі приснилося. Ти що, жаба? Заспокойся. Ти не вона. Ти дурбецел? Ну, тоді це міг бути пророчий сон.

Любисток роззирнувся. Вони були на галявині самі.

— Де вона… Де вони поділися?

— На край лісу. Збирайся, час і тобі.

— Ґеральте, мить тому я розмовляв із дріадою. Вона говорила загальною без акценту й сказала мені…

— Жодна з цього загону не говорить загальною без акценту. Тобі приснилося, Любистку. Це — Брокілон. Тут усяке може приснитися.

На краю лісу чекала на них самотня дріада. Любисток відразу її упізнав — була це та, із зеленкуватим волоссям, яка серед ночі принесла їм світло й хотіла вмовити його співати далі. Дріада підвела руку, наказуючи їм зупинитися. У другій руці тримала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура й міцно стиснув.

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно