Читати книгу - "Помилка"

Коли я знов витріщилася в стелю, було й досі темно. Спочатку я здивовано роззиралася, не тямлячи, де я є. Але коли визирнула у вікно й побачила залиту світлом гавань, усе вмить пригадала. Спочатку з пам'яті виринув великий корабель «Чесапік». Потім — Балтимор. І готель «Шератон Інер Гарбор».

Згодом із глибин пам'яті прорізалися й інші образи.

Пол. Вероніка. Маленька білявочка Кароліна.

«Ягуар» на дні Потомаку.

Лежачи в темряві, я обміркувала все це від початку й до кінця. Обміркувала те, що зробила. Що відчувала стосовно вчиненого. Як почувалася взагалі. Потім стулила повіки. Яскраві відчуття, образи та спогади час від часу освітлювали темряву моєї пам'яті. Запах одеколону, що ним напахався Скотт. Смак дощу на його губах. Краплі дощу на моїх гомілках, коли я стояла, дивлячись на його понівечене тіло. Пол в автомобілі на дні річки.

А від оцього спогаду мені перехопило дух: сріблясто-білий потік світла, що ллється крізь вікна церкви, де ми з Полом вінчалися… тремтіння моєї руки, коли її торкнулася золота обручка…

Відчай, що охопив мене тоді, був несподіваний як напад. І я збагнула, що його лихий чорний бутон завжди був у мені протягом усіх цих років, відтоді, як я вийшла заміж.

Упродовж наступних двох годин я не робила нічого — тільки плакала.

Нарешті я знайшла телефон і замовила бутерброди й пиво з готельного бару. Потім увімкнула телевізор. Об одинадцятій у випуску новин передали сенсаційно-похмурий сюжет про місток, де трапилась трагедія. Показували, як з води витягають автомобіль Пола.

Я знову ледь не заплакала, але зуміла опанувати себе, зробивши кілька глибоких вдихів та віддихів. Усе, годі з мене переживань і страждань! Коли диктор назвав загибель Пола «трагічною випадковістю», я похитала головою.

«Ви й половини правди не знаєте, — подумала я. — І взагалі не знаєте, про що кажете, пане. Ані найменшого уявлення не маєте».

Епілог

Розділ 116

Останні кілька хвилин моєї чотиригодинної пробіжки завжди були найважчими. Намагаючись тримати в полі зору сріблясту смугу хвиль уздовж берега, я відчувала, як піддається під моїми босими п'ятками мокрий ґрунт.

Закінчивши дистанцію, я знесилено впала на пісок. Мої легені пекло, але я раділа, сама не вірячи своєму нинішньому досягненню: п'ять миль по піску!

Уже кільканадцять ранків поспіль я спостерігала, як із-за обрію сходить сонце, і була свідком того прекрасного моменту, коли на нетривалий час і вода, і прибережний пісок набувають однакового, яскраво-золотавого відтінку.

Я затримала погляд на вигнутому краєчку узбережжя, уздовж якого щойно бігла. Воно було схоже на покладений набік позолочений серпик місяця. Гарно, чорт забирай.

Я зиркнула на годинник. Дивись, не спізнися, Лорін.

Знайшовши на майже порожній стоянці свій мопед, я вдягла в'єтнамки, а потім — шолом. Щонайперше — безпека. Привітавшись кивком голови з гуртом рибалок, які видалися мені знайомими, я об'їхала засмаглих серферів у жовтогарячому кабріолеті й рушила до міста по звивистій прибережній дорозі. Хлопці в кабріолеті з ентузіазмом і захопленням загукали мені вслід. От дурні, вперше в житті жінку побачили, чи що?

«Дивно буває в житті», — думала я, дзижчачи на своєму мопеді по вузенькій смузі асфальту.

За три дні після смерті Пола компанія «ФедЕкс», що займається кур'єрською доставкою, надіслала мені пакунок. У ньому був лист. Його було надруковано на розкішному бланкові з реквізитами юриста одного з банків на Кайманових островах.

Украдені гроші плюс проценти на них — мільйон двісті п'ятдесят сім тисяч доларів двадцять два центи — Пол залишив у спадок мені.

Мені було байдуже, бо я ще не могла пробачити його.

Спочатку в мене виникла спокуса відмовитися від цих грошей або використати їх на якусь доброчинну справу. Але на той час мій животик уже встиг істотно побільшати, а коли ти відчуваєш, як у тобі ворушиться жива істота, то починаєш розуміти, що йдеться вже не лише про тебе. Я таки переказала двісті п'ятдесят тисяч родині Скотта Тайєра, але то я просто вчинила як слід. І то було найбільша шляхетність, на яку я виявилася здатною.

Я звернула на коротку під'їзну доріжку перед будиночком зі скла й металу, що причепився на вершечку стрімчака, який вивищувався над узбережжям. Його дах протікав, залізні елементи конструкції заіржавіли, і взагалі — він скидався радше на житловий автомобільний причеп, аніж на будинок. Але з нього відкривалася потрясна панорама, та й саме місце було затишне й малолюдне.

Не знімаючи шолому, я вбігла всередину. Треба ж подивитися, як ся має найдорогоцінніший чоловічок мого життя!

Коли я схилилася над його затишним ліжечком, мій маленький хлопчик радісно забелькотів і замахав рученятами. Ну що тут сказати? Мене й досі тягне до молодших чоловіків.

Звати його Томас. Звісно, на честь мого татка а як же інакше?

Жінка-іспанка невдоволено заквоктала на мене, стоячи в кухонних дверях.

— Що ви тут забули, міс Лорін? — сказала вона з докором. — Хіба ж можна спізнюватися на роботу, особливо першого дня?

— Мені просто кортіло ще раз цьомкнути й обійняти Томмі, — відповіла я.

Жінка суворо вказала мені на двері.

— Basta![15] — сказала вона. — Можете заїхати в обід. От тоді й побачитеся з Томом. А тепер — vamos[16].

Розділ 117

Місце моєї роботи розташоване лише за десять хвилин їзди від дому, якраз над велелюдним баром на вулиці, де завжди повно туристів.

Піднявшись сходами, я відстебнула шолом і з подивом уставилася на свіжий напис, зроблений на трохи пошарпаних дверях — Приватне детективне бюро «Парадайз інвестіґейшнз». Що ж, удала назва. Класно виглядає.

Я спустилася вниз і пішла до бару, продираючись крізь джунглі декоративних пальм та високих дерев'яних фігурок.

Бармен перегорнув сторінку недільного примірника «Нью-Йорк дейлі ньюз» і поглянув на мене. Він, мій колишній напарник Майк Ортіс, картинно підкотив очі й широко посміхнувся — як уміє посміхатися тільки він.

— Привіт, сищику! — сказав він. — А чому ти тут, а не стежиш за якимось зловмисником чи крадієм? До речі, що я тобі казав про свою тітоньку Розу? Якщо ти тільки й знатимеш, що раз-у-раз бігатимеш додому, то вона образиться, подумавши, що ти боїшся довірити