Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Вона знову робить паузу. П’є чай. Я продовжую тримати її руку. Жінка стає ще спокійнішою. Гаразд, тепер можна й уточнювати.

— Як той пан виглядає, можете пригадати, Елеоноро Дмитрівно?

Вона догідливо киває.

— Звісно, можу. Середній на зріст. Спортивної статури. У капелюсі. Брюнет, чорні брови і чорні вуса. Пристойно вбраний, у дорогому сірому костюмі під чорним розстебнутим плащем. Пан при краватці, білосніжна сорочка. Звичайний такий собі. Та менше з тим. Бо здивувало мене інше. Чоловік наче знав, куди йти, бо повернув не до парадного входу, як зазвичай буває, коли люди вперше до нас потрапляють. Майже рік тому частину загорожі з боку ігрового майданчика, який відділяє нас від велосипедної доріжки, бомжі вкрали, все ніяк не залатаємо. Ось чолов’яга в той прохід і завернув та простісінько до нас почимчикував. Я спочатку подумала, що то хтось із родичів малечі, і я просто людину не впізнала. Але всіх близьких-рідних маленят я знаю, як і те, хто кого і коли забирає. До того ж завжди мене попередньо батьки інформують, якщо якась оказія трапляється. Та менше з тим. «Пан явно заблукав», — подумала собі. Тож відразу кинулася до мужчини. Самі знаєте, за дітей я відповідаю головою. А пан поманив до себе рукою Христинку. Наче давній знайомий. Та вона замість того, щоб із цікавістю, як усі діти, розглядати незнайомця чи, навпаки, знайомого, раптом кинулася до мене і заховалася за моєю спідницею. Пан привітався чемно і представився, широко і привітно мені всміхаючись. Звати його Георгій. Сказав, що він рідний брат Христиної мами, тобто пані Софії, і що на прохання сестри має терміново забрати малу з садочка. Та менше з тим. Для підтвердження слів він вийняв із кишені плаща сенсорний телефон, заплямкав по ньому пальцем, приклав до вуха слухавку і заторохкотів, коли на тому краю майже відразу відповіли. «Софієчко-сестричко, я мушу мати підтвердження від тебе для пані виховательки. Так-так, для пані Елеонори. Яке підтвердження? Як це яке? Що я геть без злого наміру забираю Христинку додому». Весь той час, поки пан говорив по телефону, він мені чемно всміхався. Але, знаєте, Адо, мені від того усміху мурахи по тілі забігали й захотілося, щоб він якнайскоріше звідси забрався. А тим часом Христя, вчепившись у мою спідницю і притулившись до мене міцно, навіть обличчя сховала, трусилася всім тілом і шепотіла, щоб тільки я чула: «Не оцю, не оцю, не оцю. Він поганий». Та менше з тим. Пан і далі всміхався крижаною посмішкою та простягував мені слухавку стільникового. Я автоматично взяла її. Приклала до вуха. Із того боку втомлений голос пані Софії з реверансами та вибаченнями почав щось там говорити про те, що так у неї склалися обставини, що вона, будучи у відрядженні, потрапила в аварію і зараз перебуває у лікарні. Тож попросила свого брата, який нещодавно повернувся з-за кордону, забрати Христину і привезти до неї. Бо вона так за нею скучила.

Елеонора Дмитрівна знову тягнеться до горнятка з холодним чаєм. Відсьорбує його жадібно, ніби робить паузу навмисно, щоб переконатися, чи я уважно слухаю. Я слухаю шанобливо та делікатно. Доволі легко змусити людей казати правду. Особливо тоді, коли та правда їм дуже болить.

Я мовчки чекаю, коли вона знову заговорить.

— А що б ви зробили на моєму місці, пані Адо? Я мала дозвіл матері на те, щоб віддати дитину начебто не в чужі руки. Але я й добре чула благання Христі та її небажання йти кудись із чужою для неї людиною. Ну, начебто і з ріднею, але… Та менше з тим. Якось усе відбувалося дуже несподівано. «Пані Софіє, — сказала я. — Тут проблемка у нас: навряд чи захоче Христинка йти із чужим дядьком. Вона його боїться. Ви повинні зрозуміти, цей чоловік, тобто ваш брат, — поки чужак для неї. Мені здається, що вона його бачить якщо і не вперше, то принаймні усвідомлено точно вперше. Так-так, я розумію, це її рідний дядько, і він, звісно, може мені пред’явити посвідчення особи»… І поки я це говорила, то побачила, як на мармизі чоловіка з’явилося щось схоже на вишкір, мене аж пересмикнуло. Та менше з тим. Пан тим часом похапцем вийняв із кишені паспорт і вже простягав його мені. Навіть не один, а два відразу. Я автоматично їх узяла, і далі говорячи по телефону. «А, так-так, пані Софіє, ваш брат мені показує документи. І все тут правильно… — Я хапаюся за останній аргумент, наче за соломинку потопельник. — Та менше з тим, мені видається, що було б етично про ваше рішення повідомити пані Аді чи пану Віктору. Я так розумію, вони не в курсі?»

У відповідь Софія враз зайшлася кашлем, натомість чужий безбарвний чоловічий голос у слухавці безапеляційно сказав: «Шановна! Хвора не може зараз з вами розмовляти. Для ведення переговорів вона прислала свого брата. Зрозумійте, після такої аварії, яку перенесла пані Софія, не всі виживають. І їй потрібні позитивні емоції, тобто присутність поруч доньки. Домовляйтеся з братом. Зараз у нас процедури. Я її лікар. На все добре, шановна пані», — і телефон вимкнувся. Та менше з тим. Я спантеличено крутила в одній руці паспорти, в іншій слухавку, аж поки пан у чорному плащі забрав її. Я уважно вивчала спочатку один паспорт, потім другий. Одне і те саме прізвище і по батькові й у Софії, і в того пана, Георгія тобто. Мені нічого не залишалося, як повернути паспорти і дозволити йому забрати малу. Але Христя і далі мене тримала за спідницю і гарячково шепотіла: «Він поганий. Оцю до Ади, оцю Вітюсю. Не оцю до мами». Я відчувала, маленя цього панка панічно боїться. Нашої завідувачки не було на робочому місці. Я послалася на те, що маю отримати і її дозвіл, тож пан мусить зачекати. Та менше з тим. Щойно я вмовкла, як до мене подзвонила сама завідувачка і попросила не перешкоджати пану Георгію забирати дитину. Їй щойно телефонувала обурена мама малої. Я стенула плечима. А пан криво посміхнувся, присів навпочіпки, різко вхопив Христину за руку і потягнув на себе: «Не морочте мені голову, шановна. Мати малої у лікарні й хоче біля себе мати дитину. Що тут незрозумілого? — Це він звертався до мене. — Давай, Христино, знайомитися ще раз, якщо ти мене не пригадуєш. Чи, може, пригадаєш-таки? Я