Читати книгу - "Лють"

Майкл проїхав повз Домівку, проминувши дорогою тих самих підлітків на велосипедах, яких Вілл помітив день тому.

— Треба їх забрати у відділок, — сказав Майкл. — Вони прогулюють школу.

— А чому Синтія була не в школі? — запитав Вілл.

— Не знаю. Може, захворіла.

— А як у неї взагалі було з відвідуваністю?

— А до чого тут це взагалі?

— Її батька зазвичай не було в місті. Вона багато часу проводила сама, без батьківського нагляду.

— Ми з Джиною робили, що могли, аби вона була доглянута. — Майкл сприйняв Віллові слова як докір у свій бік.

— А ваша теща часто бачила її вдома протягом дня?

— Про це вам слід запитати Барбару. — Майкл припаркував машину перед дев’ятим під’їздом.

— Не заперечуєте, якщо запитаю?

— Ми з Барбарою доволі тісно спілкуємося, і вона ніколи при мені не згадувала про те, щоб Синтія була вдома. Я запитаю в неї, добре? Але, як на мене, це глухий кут. Син була хорошою дівчинкою. У школі мала тільки найвищі оцінки, завжди добре поводилася. Філ завжди казав, що вона янгол.

— Схоже, ви багато про неї знаєте.

Майкл подивився на свої руки на кермі. А коли заговорив, здавалося, що він сповідається Віллу.

— Ми намагалися дбати про неї. Філа ніколи не було вдома. Його жінка втекла з якимсь невдахою років із шість тому і не поверталася. Він робив усе, що міг, але я не знаю… — Він повернувся до Вілла обличчям. — Коли у тебе є дитина, всього, що ти можеш, завжди недостатньо. Треба робити ще більше. У тебе змінюються пріоритети, ти не купуєш нову машину кожні два роки, не носиш дорогих костюмів і не ходиш в кіно та в ресторани вечеряти. Ти постійно чимось жертвуєш.

— А Філ цього не робив?

— По-моєму, я вже достатньо сказав. — Майкл витяг ключ із запалювання. — Йому тепер не солодко і без того, щоб його друзі обговорювали його поза спиною.

Майкл відчинив дверцята.

— «Бехи» немає, — сказав він, маючи на увазі, що сутенера, найпевніше, нема вдома.

Вілл пішов слідом за ним у квартиру бабусі, яка жила на нижньому поверсі. Вони кілька разів постукали, і хоча всередині репетував телевізор і чути було, як разом з аудиторією сміється стара жінка, ніхто не відповів.

— Квартира Монро на горішньому поверсі? — запитав Вілл.

— Так. На вашому місці я б не сідав у ліфт.

Вілл пішов угору за Майклом сходами. Увесь будинок, окрім бабусиної квартири, наче вимер. Люди чи були на роботі, чи відсипалися після минулої ночі, тож єдиними звуками були їхні кроки, човгання по сходинках.

Ближче до горішнього майданчика Вілл пішов повільніше й зупинився там, де знайшли тіло Аліші Монро. На сходах досі були плями крові, попри те, що хтось таки намагався їх постирати.

— Вона померла тут, — сказав Майкл, зупиняючись на сходовому майданчику, щоб відсапатися.

Вілл став навколішки, щоб роздивитися обрис, кривавий привид відбитка руки, що повзла сходами. Знімки з місця злочину самі по собі були жахливі, але перебувати там, де загинула ця жінка, було моторошно.

— Думаю, він не хотів її вбивати, — сказав Майкл.

Вілл підвів на нього погляд і подумав, що він уже це казав щонайменше двічі.

— Чому ви так вважаєте?

— Вона перекотилася на спину. — Детектив показав на лінію, якою окреслили тіло Монро. — Напевно, у горлі зібралася кров і жінка захлинулася. — Він замовк на секунду, роздивляючись закривавлені сходи. — Сумно, але так буває.

Вілл не міг пригадати, щоб у його практиці таке бувало, але кивнув, неначе люди повсякчас гинули від таких нещасливих випадків.

— Як ви думаєте, що сталося? — запитав він у детектива.

Майкл примружився й подивився вгору, немовби перед його очима розгорталася картина вбивства.

— Напевно, у квартирі в них розгорілась суперечка. Клієнт зібрався йти, а вона, мабуть, не хотіла цього. Тут і виникла сутичка, — він показав на сходи, — і все вийшло з-під контролю.

— А коли сюди прибув перший поліцейський, двері було замкнено чи не замкнено?

— Не замкнено.

Вілл подумки відтворив ту сцену й дійшов висновку, що Майклів сценарій цілком вірогідний.

— У вас є ключ?

— Ага. — Майкл витяг з кишені пластиковий пакетик. Розгорнув його і показав Віллові ключ з червоним ярличком. — Лежав у неї в сумочці.

— Ще що-небудь знайшли?

— Косметику, кілька доларів і якісь волокна.

— Ходімо.

Вілл рушив угору сходами. Вони наближалися до горішнього майданчика, і волосся в нього на потилиці стало дибки. Вілл був не з тих, хто вірить у привидів і гоблінів, але годі було заперечувати, що на місці злочину завжди була особлива атмосфера, там витала енергія насильницької смерті.

— Ми на місці. — Краєм ключа Майкл розрізав жовту поліцейську стрічку і відімкнув двері. — Після вас.

Аліша Монро жила незаможно, але судячи з вигляду її квартири, вона ретельно дбала про свої нечисленні хороші речі. Окрім маленької ванної, у квартирі було лише дві кімнати: в одній була спальня, у другій — об’єднані кухня й вітальня. Вілла здивувало те, що в квартирі так чисто. У раковині не загнивали брудні тарілки, і сморід, що висів у під’їзді, здавалося, не проникав крізь стіни.

— Коли ви сюди приїхали, тут усе так і було? — запитав Вілл у Майкла.

— Ага.

Дві ночі тому Майклова команда вже перетрусила квартиру. Те, що він стояв у дверях, прихилившись до одвірка, промовисто свідчило, що він вважає цей огляд марною втратою часу.

Вілл не зважав на це. Він повільно пройшовся кімнатою, шукаючи, за що зачепитися оку. Кухонна зона була маленька, з однією шафкою і лише двома шухлядами для зберігання кухонного приладдя. В одній лежали ложки, виделки й ножі, а в другій — звичайні речі, яким судилося скніти в шухляді для різного непотребу: кілька ручок, пачка чеків і зв’язка ключів, які, напевно, пережили двері, що їх відмикали.

Він зупинився біля вазона на підвіконні. Ґрунт був сухий, мов пил, рослина загинула. Скляний столик біля дивана виблискував від чистоти, схожий кавовий столик був так само бездоганно чистий. Біля попільнички, яку явно витирали, лежав охайний стос журналів. На підлозі не було ні порошинки і жодних слідів того, що тут жила наркоманка. За своє життя Вілл побував у багатьох наркоманських помешканнях і знав, як вони жили. Найгіршими були героїнники. Ці нагадували хворих тварин, які вже не дбали про себе, і все довкола них віддзеркалювало це.

На одвірках і підвіконнях Вілл помітив промовисті сліди чорного порошку, та запитав:

— Багато відбитків знайшли?

— Щось із шістдесят тисяч, — відповів Майкл.

— Але на скляних столиках не було нічого?

Майкл