Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Але найкмітливішим виявляється Артур Леддергозе. Він притягує на місце обміну ящик із «залізними хрестами», знайдений ним у якійсь покинутій польовій канцелярії. Американець, такий же пом'ятий, як і сам Леддергозе, із таким же лимонно-жовтим обличчям, хоче отримати відразу весь ящик. Але Леддергозе лише мружиться і дивиться на нього довгим скептичним поглядом. Американець спокійно витримує погляд і прикидається простачком. Обидва раптом стають схожими один на одного, як рідні брати. Війну та смерть тут несподівано перемагає щось таке, що витримало все, — дух зиску.

Супротивник Леддергозе швидко усвідомлює, що тут нічого не вдієш: Артур не дасть себе надурити — торгівля вроздріб для нього значно вигідніша. Він міняється доти, доки скринька не порожніє. Біля нього поступово виростає купа речей, серед них навіть масло, шовк, яйця та білизна, тож під кінець Леддергозе на вигнутих колесом ногах нагадує бакалійника в крамниці.

Ми рушаємо в дорогу. Американці галасливо проводжають нас і махають услід. Особливо старається сержант. Козоле теж зворушений, наскільки це можливо для старого служаки. Він бурмоче щось на прощання і махає рукою; жест його, правда, швидше схожий на загрозливий. Він звертається до Бетке:

— Нормальні хлопці, правда?

Адольф киває. Ми мовчки крокуємо далі. Фердинанд опустив голову. Він розмірковує. Це з ним нечасто трапляється, але вже коли щось застрягне у нього в голові, він жує це довго й наполегливо. Сержанта з Дрездена він ніяк не може забути.

У селах народ витріщається на нас. У сторожці стрілочника у вікні стоять квіти. Повногруда жінка у блакитній сукні годує дитину. Собаки гавкають нам услід; Вовк відгавкується. На узбіччі дороги півень наскакує на курку. Ми бездумно покурюємо.

Крокуємо, крокуємо. Зона польових лазаретів. Зона інтендантських канцелярій. Великий парк із платанами. Під деревами ноші, поранені. Листя падають і вкривають їх багрянцем і золотом.

Лазарет для отруєних газом. Тут важкопоранені, яких не можна евакуювати. Сині, воскові, зелені обличчя, мертві, роз'їдені кислотою очі, хриплять і задихаються вмирущі в агонії. Усі прагнуть геть звідси, бояться потрапити в полон. Ніби не все одно, де вмирати.

Ми намагаємося втішити їх, запевняємо, що в американців краще годують. Але вони й слухати не хочуть. Знову та знову кричать нам і просять взяти з собою.

їхні благання жахливі. У ясному повітрі, просто неба бліді обличчя здаються примарними. Найстрашніше виглядають бороди. Вони стирчать якось самі по собі, жорсткі, уперті, буйна щетина на щоках, чорний мох висмоктує з них дедалі більше соків, і чимраз сильніше западають щоки.

Деякі з важкопоранених, як діти, простягають до нас схудлі, безкровні руки.

— Візьміть мене з собою, друзі, — благають нещасні, — візьміть із собою!

Довкола очей у них уже запали глибокі потойбічні тіні, з яких, немов потопельці, визирають зіниці. Інші лежать мовчки; вони тільки дивляться нам услід, поки ми не зникаємо з поля зору.

Поступово їхні голоси стають дедалі слабкішими. Повільно бредемо ми дорогами. Ми обвішані купою речей: хочеться і додому дещо принести. Хмари заволокли небо. Надвечір сонце проривається крізь них, і берізки, вже майже безлисті, віддзеркалюються у придорожніх калюжах. Легкий блакитний серпанок повис у гіллі.

Увесь час, поки я крокую, опустивши голову, з ранцем на плечах, бачу, як у чистих дощових калюжах з обох боків від дороги віддзеркалюються світлі шовкові дерева, і це відображення у випадковому дзеркалі яскравіше за дійсність. Ось лежить, обрамлений темною землею, шматок неба з деревами, а за ним — глибина й чистота, аж мене раптом охоплює хвилювання. Уперше за довгий час я знову відчуваю красу, ось це відображення в дощовій калюжі просто красиве, красиве й чисте — і від хвилювання в мене частіше б'ється серце, на мить я забуваю про все на світі та вперше по-справжньому відчуваю — мир; бачу — мир; відчуваю всіма фібрами душі — мир! З мене ніби звалюється тягар, який досі гнітив мене; і щось невідоме, нове з'являється натомість — чайка, біла чайка, мир, тремтливий горизонт, тремтливе очікування, перший погляд, передчуття, надія, щось розростається і наближається — мир!

Я здригаюся й озираюся — там, позаду, на ношах, усе ще лежать мої товариші і продовжують волати про допомогу. Настав мир, а вони все одно повинні померти. Але я тремчу від радості й не соромлюся цього. Дивно, дуже дивно.

Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.

II

Пополудні ми сидимо в саду якоїсь пивоварні. Командир нашої роти, обер-лейтенант Геель, виходить із фабричної контори та збирає нас. Є наказ обрати уповноважених від солдатів. Ми вражені. Ніколи нічого подібного не бувало.

У саду з'являється Макс Вайль. Він розмахує газетою і кричить:

— У Берліні революція!

Геель обертається.

— Дурниці, — говорить він різко. — У Берліні просто заворушення.

Але Вайль ще не договорив:

— Кайзер утік до Голландії.

Ми дивимося на нього, широко розплющивши очі. Вайль, здається, здурів. Геель червоніє і кричить:

— Брешеш, негіднику!

Вайль простягає йому газету. Геель мне її та розлючено дивиться на Вайля. Він ненавидить його, бо Вайль — єврей, спокійний і врівноважений чоловік, який вічно сидить де-небудь у кутку, схилившись над книгою, а сам Геель любить помахати кулаками.

— Усе це дурниці! — сичить він, вирячившись на Вайля так, немов хоче проковтнути його.

Макс розстібає куртку й дістає з нагрудної кишені другу газету — екстрений випуск. Геель кидає оком на текст, вириває папір із рук Вайля, рве на дрібні шматочки і йде до себе. Вайль підбирає шматки, складає їх і читає нам останні новини. Ми сидимо як очманілі. Ніхто нічого не розуміє.

— Пишуть, що він хотів уникнути громадянської війни, — каже Вайль.

— Дурниця! — вигукує Козоле. — Посміли б ми раніше навіть вимовити таке. Ех, чорт! За кого тільки кров проливали?!

— Юпп, ущипни мене; може, мені все це сниться, — похитуючи головою, каже Бетке. Юпп киває. — Отже, — продовжує Бетке, — це правда. Але я однаково нічого не розумію. Якби хто-небудь із нас зробив таке, його відразу б розстріляли.

— Про Весслінґа та Шрьодера краще не думати, — каже Козоле, стискаючи кулаки, — по-іншому мене просто розірве від люті. Як згадаю цього Шрьодера — пташеня жовтороте, ще зовсім дитина — а його розплющило в пляцок. А тепер той, за кого він помирав, просто втік! Виродок проклятий! — Він стукає каблуком по пивній бочці.

Віллі Гомеєр зневажливо махає рукою.

— Поговоримо краще про щось інше, — пропонує він. — Ця людина для мене більше не існує.

Вайль повідомляє, що