Читати книгу - "Таємний сад"

— У саду… У саду… — замислено повторив він. — Хіба це можливо? Я ж закопав ключ…

Тут він перевів погляд на листи і завважив, що той, який лежить зверху, надіслано з Йоркширу. Адреса написана чітко, вочевидь жіночою рукою, проте почерк був незнайомий. Містер Крейвен механічно відкрив конверта, однак уже перші рядки змусили його зосередитися. Ось про що там ішлося:

Дорогий Пане,

Пише Вам Сюзан Совербі. Пригадуєте, колись я наважилася зупинити Вас на пустищі? Тільки тоді я говорила з Вами про міс Мері. А зараз знов маю щось сказати.

Будь ласка, сер, на Вашому місці я б негайно поверталася додому. Думаю, Ви втішитеся, коли приїдете сюди і побачите те, що побачите.

Перепрошую, сер, але я просто впевнена, що якби Ваша дружина була з нами, то вона обов'язково попросила б Вас зараз повернутися.

Ваша покірна слуга,

Сюзан Совербі

Містер Крейвен ще раз перечитав листа, тоді ще раз, аж потім поклав його назад у конверт. Отримати таке після того видіння…

— Я повертаюся до Мізелтвейту, — вирішив він. — І то негайно.

Містер Арчибалд широким кроком рушив до вілли і звелів вірному Пітчеру спакувати речі до від’їзду.

Отож містер Крейвен повертався додому. Дорога з Італії до Йоркширу забирала кілька днів. Упродовж довгих годин у потязі чоловік знай перебирав у голові останні події, що з ним трапилися. А ще — думав про сина. Це теж стало для нього несподіванкою, тому що усі ці десять років містер Арчибалд намагався забути про хлопця. Син нагадував йому про ті дні, коли він божеволів з горя, втративши дружину — єдину людину, яку любив у цьому житті. Немовби дитина завинила… Так, тоді він нікого не хотів бачити, навіть маленького сина. Всі ж бо були переконані: Колін такий слабкий, що жити йому залишилося заледве кілька днів. Містер Арчибалд ніби боявся прив’язатися до дитини, бо ще однієї втрати напевно не пережив би. От і тримався від хлопця на відстані.

Але минав місяць за місяцем, а Колін тримався при житті. Зрештою всі зійшлися на тому, що з нього виросте каліка з покрученими ногами.

Містер Крейвен тоді вперше покинув був маєток, тікаючи від свого горя. Повернувся десь аж за рік. І врешті зважився піти до сина. Та коли зустрівся з поглядом його великих сіро-блакитних очей, то ледве втримався на ногах. У хлопця були материні очі. Тільки що у Лілі вони завжди променилися усмішкою, а у погляді Коліна застигла байдужість. Цього містер Арчибалд просто не міг витримати. Відтоді навідував сина лише коли той спав.

Годі сказати, щоб містер Крейвен зовсім не турбувався про хлопця. Він привозив до маєтку найкращих лікарів і доглядальниць, купував Коліну забавки і книжки, однак так і не зміг подарувати головне — батьківську любов. Містер Арчибалд просто боявся прийняти сина у своє життя.

Він знав, що хлопець росте калікою і що у нього дратівливий характер. Отож аби Колін зайвий раз не розгнівався — бо істерики знесилювали його, — йому дозволяли робити все що завгодно. А це, звісно, лише псувало вдачу хлопця.

Але тепер навіть ці спогади не вганяли містера Арчибалда у відчай. Він раз-у-раз повертався в думках до сина. Йому хотілося його побачити. Звісно, він так і зробить: одразу піде до нього. І гляне йому в очі.

— Гм, я згубив стільки часу. Цілих десять років. Може, вже й пізно щось змінювати… але, певно, спробую. І про що я тільки думав! — з жалем мовив він до себе, коли потяг мчав через залиту сонцем рівнину.

Звісно, якби поруч із ним був Колін, то він відразу пояснив би батькові: коли хочеш щось змінити, не можна починати із того, ніби «вже запізно». Та містер Арчибалд анічогісінько не чув про Магію Слова та про її значення у людському житті. Йому іще всього належало навчитися.

Потім містер Арчибалд згадав про листа Сюзан Совербі. «Цікаво, — міркував він собі, — якщо ця мудра жінка зважилася написати мені, значить, для цього була поважна причина». На якусь мить його опанувала страшна тривога: а що коли Коліну стало гірше? Але далі у нього з’явилася надія: можливо, місіс Совербі знає, як допомогти хлопцеві. Певно, тому й покликала його.

«Гаразд, по дорозі до Мізелтвейту загляну до неї та розпитаю», — вирішив містер Арчибалд.

Так і зробив. Коли його кеб зупинився перед обійстям Совербі, назустріч йому висипало семеро чи восьмеро дітей, що бавилися на подвір’ї, — містер Крейвен навіть не міг усіх полічити. Але місіс Совербі вдома не було. Діти чемно вклонилися гостеві і пояснили, що мама іще зранку вирушила на другий кінець пустища, бо треба було допомогти жінці з маленькою дитиною. Потім додали, що Дікена також немає — він зараз у Мізелтвейтському маєтку, працює в саду. Він по кілька разів на тиждень туди ходить, доповіли діти.

У цій веселій червонощокій гурмі настрій у містера Крейвена також піднявся. Він посміхнувся, а тоді витягнув з кишені соверен (це така золота монета вартістю один фунт стерлінгів) і дав його Лізабет Елен, найстаршій.

— Коли поділите його на вісім частин, то кожен отримає по п’ять шилінгів, — сказав він.

Захоплені діти аж застрибали на радощах. Кожен хотів роздивитися монету, потримати її в руках. Містер Крейвен тим часом рушив далі.

Коли кеб виїхав на пустище, містер Крейвен чи не вперше за десять літ відчув, що повертається додому. Осіннє пустище також видавалося йому напрочуд гарним. Із наближенням до маєтку серце містера Арчибалда зігрівало тепло. Він навіть подумав: «Той старезний будинок, у якому я живу, служить Крейвенам ось уже шість століть. Немалий шмат часу!»

Окрім того, містер Крейвен знову і знову згадував нічне видіння. У вухах його звучав той любий голос, який кликав у сад.

— Треба знайти ключ, — мовив він до себе. — Треба відчинити хвіртку. Я мушу бодай спробувати…

Містер Крейвен уперше подумав: можливо, якби він не тікав роками від свого дому і від сина, то все склалося б зовсім інакше. Можливо, син навіть одужав би…

Та ось кеб в’їхав у маєток. Слуги, які зустріли містера Крейвена, відразу завважили, що їхній господар доволі бадьорий, хоч відбув довгу подорож, і виглядає дуже добре. Ще одна