Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наче щось відчувши, Тетянка нервово повела плечима й обернулась. Ірка хотіла закричати… Але так і залишилась із роззявленим ротом. Недовго думаючи, Тетянка простягла руку й висмикнула з-під відьми віника. «Училка» гепнулась на землю, а Тетянка, яка так сьогодні розходилась, миттю вперіщила її віником.
З гілля вишні, що звисало над стежкою, вистрибнув кіт. Він приземлився Аллі прямісінько на голову. Його пазурі вп’ялися в її руді пасма. Надривний Алчин крик заполонив усю околицю.
Тетянка продовжувала лупцювати свою суперницю її ж власним віником.
Золотоволоса Віка закружляла над бійкою, зробила в повітрі кульбіт. І кинулась на Тетянку, здіймаючи над головою невеличку кухонну сокирку.
Ірка бігла стежкою, розуміючи, що не встигає, не встигає, не всти…
Між Тетянкою й Вікою, що наближалась до неї, раптом здригнулося, затремтіло повітря. Молоду відьму наче вибухом підкинуло.
Ще раз гепнувши «училку» віником, Тетянка кинулась назад до будинку. Кіт мчав попереду.
І тут на яскраво-блакитному тлі неба з’явився рівний трикутник летючого клина. Це мчали інші відьми.
— Швидше! — зриваючи голос, закричала Ірка.
Клин наближався. Відьми, припавши до мітел, пікірували на дівча, котре бігло стрімголов. Хрипло дихаючи, Тетянка мчала стежкою. Повітря навколо неї знову здригнулося, затремтіло. Щось уперлося дівчині в спину й буквально внесло її у відчинену хвіртку.
Ірка хряснула дверцятами…
— Молодчага, Тетянко! — радісно закричала Ірка. — Слухай-но, а як ти кидонула Віку, твій дар, що, вже діє? Ти стала відьмою?
— Не придурюйся! — різко буркнула Тетянка. — Це ж ти її кидонула, і у хвіртку мене заштовхала так само ти!
Ірка здивовано знизала плечима.
Відьомський клин, розігнавшись, на повній швидкості підлетів до паркану. І — як комарі в рекламі — з розмаху гепнувся об невидиму перешкоду. Літунок закрутило, дехто впав униз…
— Це моя хата! І я вас не запрошувала! — через паркан крикнула Ірка.
— Віддай нам дівча, Хортице, віддай! — дружно завили відьми.
— А дульки вам, — відрізала Ірка й, аби всім було зрозуміло, скрутила дулю.
Роблені перезирнулись, посідали на свої мітли й почали кружляти над огорожею Ірчиного будинку. Безперервною каруселлю повз хату пролітали дівчиська на мітлах, бабуськи на віниках… Сонце згасло, неначе на нього накинули темну вуаль.
Повітря сповнив шурхіт безлічі голосів:
— Поверни дар, поверни! — шепотіли голоси. — Віддай! Пожалкуєш-ш-ш!
Болісно скрикнувши, Тетянка затисла вуха. Але голоси шурхотіли в повітрі, лізли, проникали в. мозок… Ірка досадливо цмокнула язиком. У, відьми прокляті, їх багато, тому вони такі й нахабні. У такого кодла цілком вистачить сил зробити так, аби будинок поринув у морок, щоб сторонні очі не бачили нічого, крім старенької хатки й порожнього подвір’я.
— Це шо ж таке коїться? Шо ж воно тут таке літа? — бабуся горлала так, що навіть настирливий шурхіт голосів на мить стих.
Ні, хто вже в цій веремії зовсім зайвий — то це бабуся! Зараз іще вискочить за ворота — відьом поганяти. Ірка нахилилась і висмикнула з грядки тонесеньку стеблинку сон-трави. Розтерла її в пальцях.
Щось дзвякнуло, неначе впустили ложку, а потім почувся гучне, богатирське хропіння. Ірка зазирнула у вікно. Бабуся спала, поклавши голову на стіл. У величезній каструлі кипів борщ.
— Жах, поїсти спокійно не дадуть, — нервово буркнула Ірка, прикручуючи під борщем вогонь.
І раптом ніби чиясь невидима рука поторсала Ірку за плече, змушуючи озирнутись. Перед ворітьми йшли на посадку ще дві добре знайомі відьми. Під Стеллою була найзвичайнісінька дерев’яна швабра. Проте Оксана Тарасівна сиділа на чомусь схожому на декоративну кочергу: кручене руків’я, прикрашене стразами, ексклюзивний дизайн.
Ірка сумно зітхнула й попленталась на переговори.
— А можна, щоб ваші роблені не кружляли над головою? — не привітавшись, зажадала вона у відьом, що чекали на неї. — Дратують!
Стелла хихикнула:
— Та вони знають! Тому й крутяться!
— Віддай дар! Віддай! Віддай! — зимовою хуртовиною завили голоси відьом, карусель довкола будинку прискорилась, вона оберталася швидше й швидше… Миготіли мітли, розвівалося волосся, і навіть Ірці здавалось, що під нею починає пливти земля, а Тетянка дрібно тремтіла, і її очі сповнювалися божевіллям.
— Дівчатка наполягають, — посміхнулась Оксана Тарасівна. — Ваше становище зовсім безвихідне.
— А ваше — безвхідне, — намагалась триматися Ірка. — Ми не можемо вийти, а ви не можете увійти.
— На старій автостоянці ти теж гадала, що ніхто не пройде крізь твій захист, — погрозливо сказала Оксана Тарасівна. — І чим усе скінчилося?
— Нічим гарним, — покладливо погодилась Ірка. — Ваші почали битись на смерть. Он, фізіономії ще й досі подряпані, — вона кивнула на Віку, котра саме пролітала повз них. Лялькове личко красуні псувала багряна смуга.
— Наші дівчатка сильно розгнівалися на вас. І вони все ще сподіваються, що одна з них одержить дар, — сказала Оксана Тарасівна, — Ми теж на вас розізлилися. І ми не дозволимо твоїй подрузі стати справжньою відьмою.
— Та що ж це вийде? — підхопила Стелла. — Ми з Оксанкою терпіти друг друга не можемо, а ви — відьми-подружки: одна природжена, інша — обдарована. Ще чого доброго власних роблених наштампуєте… Ні, ти нам і одна — як кость у горлі, не можна, щоб вас дві було!
— Є простий вихід: потоваришуйте! — запропонувала Ірка. — І нас буде дві на дві.
— Агов, ти, шмаркачко, дорослих баб не вчи! — вереснула Стелла. — Ти ба, вчить нас як жити! Мала ще!
— Лишилося тільки два дні, — Оксана Тарасівна подивилася на годинник і зморщилася. — Менше. Півтора. За цей час твоя подруга має померти. У тебе є вибір. Ти можеш і далі її захищати. Тоді загине і вона, і ти, і всі дорогі тобі люди.
— І кота твого теж задушимо, — додала Стелла.
У відповідь на дереві грізно засичав кіт.
— Або ти можеш убити її сама, — завершила Оксана Тарасівна. — Природній відьмі не потрібен чужий дар. Якщо вбивцею стане природжена, то сила, яка визріває у твоїй подрузі, просто розвіється в повітрі.
— А якщо сама боїшся, то проведи когось із нас, — швидко запропонувала Стелла.
— Тітоньки, ну що ви таке мелете? — приголомшена Ірка ледь могла говорити. — Ви голівками недавно ні об що боляче не грюкались?
— Ірко, нехай, — бліда, мов крейда, Тетянка стояла поруч. Вона міцно пригасла руки до грудей, у її широко розплющених очах застиг жах і рішучість. — Вони мають рацію. Ти не мусиш мене захищати. Лише сама загинеш. Я сама в усьому винна…
Ірка застогнала:
— Тетянко, я дурепа! Я сама не знаю, як могла тобі таке бовкнути! Ну вибач мені! Ти ні в чому не винна! Ну не верзи дурниць! Ти думаєш, якщо в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма», після закриття браузера.