Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Що в Нагуєвичах? — без вступу запитав Захер–Мазох, сідаючи за стіл. Не відриваючи погляду від Зайончковського, потягнувся рукою до фужера з вином, надпив.

— Помістя згоріло дотла. Хлопи, запідозрені в підпалі, сидять. Крім того, нині у місті довелося палицями розганяти ремісників, які зібралися біля ратуші, — вимагали скасувати підвищення податків. Якогось там коваля, Йосипа Круп'ярського, який галасував найбільше, затримали.

— То пусте… Випустіть і пообіцяйте, що податки будуть зменшені. Якщо не били вікон у магістраті, то не пересолюйте, — нам нині не потрібна тяжба з ремісним людом. А хлопів притисніть, щоб виказали паліїв. Неслухів, Нагуєвичі… Маю таке враження, що є хтось один, який сіє ребелію[78]… Як почуває себе неслухівський дідич після нічної екзекуції?

— Видужує. Каже, що бив його києм якийсь двометровий гевал.

— Один?!

— Один…

— А я що кажу… То, може, і в Нагуєвичах його робота?

— Не думаю. Нагуєвичі надто далеко від Неслухова. Це скоріше — заразливий приклад.

— Так, так, — заразливий приклад! А є ще натхненники духовні, які прямо спонукують до ребелій, — то заспівувачі, а це тільки виконавці… Ось погляньте, пане Зайончковський… — Захер–Мазох вийняв з течки брошуру з графічним рисунком на обкладинці, — рисунок зображав косинерів, що йдуть на штурм з насадженими на дрюки косами. — Альманах «Зевонія». А в ньому — стаття невідомого автора «Чи можуть поляки відвоювати незалежність?», уривок з поеми Гощинського «Пророцтво святого Марка». Ану, прочитайте…

Зайончковський пробіг очима поетичний текст, потім зачитав уголос:

Nieznany dotad miedzy mym narodem

Dadza sie usiyszac pienia.

W niemienskich borow szumie powstana

I powietrznym korowodem

Okraza Litwe zaspane,

Zrodel dniprowskich belkot obudza

Zadzwonia o porohy i dalej poplyna

Nad ziemia grobow, nad Ukraina…[79]

— Пся крев! — стиснув жовна Зайончковський. — Я ще простив би йому польське ребелізанство, — а то ж до Білорусії, до України волає…

— А так! — підхопив Захер–Мазох. — Закликає до спільної боротьби, так би мовити. До речі, чому досі не спійманий Гощинський?

— Він невловимий. Поліція збилася з ніг… А вже в краю з'явився Залівський, — маю точні відомості.

— Ним я сам займуся. Прочистимо все: ліси, кущі, горища, перини… А ось ще одна брошура, бачите? «Книга народу і пілігримства польського». А це вже листівка: «…Хоч би поляки ще десять разів піднімалися до бою, то програють, якщо не зрівняють панів з хлопами. Але колись люди таки повстануть — з косами, сокирами, рушницями — і панів та магнатів разом з царями й цісарями виженуть!» Ви чуєте? — Мазох стукнув кулаком по столу. — Це пекельне писання! То кого в першу чергу треба ловити: того гевала, що лупить києм пана Дідушицького, того хлопа, який спалює в Нагуєвичах фільварок, чи автора цієї листівки?

— Пане директор, — у Зайончковського забігали жовна під синюватою тонкою шкірою. — В мене є підозра… Самому важко в це повірити, бо ж то колишній магістратський урядовець, поважний добродій, друг посла і куратора Закладу Оссолінських Генріка Любомирського, але мені здається, що все це йде від… Слотвінського.

— Слотвінського?! — схопився Мазох. — Директора Закладу? Цього не може бути…

— Там збираються, читають, розмовляють… Там, врешті, є друкарня. Я міг би зробити обшук, прошу вашого дозволу…

— Ні, ні, ви що?.. Це ж — як університет… А коли нічого не підтвердиться? Та ви уявляєте, який скандал вибухне? Любомирський на всю імперію ґвалт підніме, — він же граф, поважний учений, посол…

— Знаю… Тоді будемо слідкувати поки що. І не тільки за Оссолінеум. У мене на приміті ще й греко–католицька духовна семінарія. То резерв усіх конспіративних списків.

Захер–Мазох підвівся. Встав і Зайончковський.

— На здоров'я! — Директор поліції перехилив фужер. — А тепер до роботи. Доповідайте мені про все. Ми сидимо на бочці з порохом… З нас Меттерніх шкуру живцем злупить!

Вийшли з залу. Круглий, мов мішок з половою, портьє подавав директорові пороховика, в пояс кланявся, але руки не простягав.

— Що це за тип? — спитав Мазох у Зайончковського.

— А ви не впізнали? Екс–князь Бальзамін…

— Ха–ха! То ти тут опинився, індійський князю! — зареготав директор поліції. — А цю князівську регалію, — смикнув за червону китицю на ярмулці, — залишив собі на пам'ять по втраченому титулу, ха–ха! Боже, Боже, яка іронія долі: князь, який торгував індійськими слонами, просить тепер десять крейцерів за послугу!

— Це не найгірший для нього варіант, пане директор, — мовив поважно Зайончковський. — Щодня в такому людному місці по десять крейцерів з кожного, — скільки справжніх слонів він за них може купити! І без ризику… Ото тільки, що в портшезі його вже не носять.

— Усе повертається на круги своя, — кланявся Бальзамін, мило заглядаючи директорові в вічі. — Все повертається, і ніхто нічого не знає. Ніхто!

…Це був не вірш, а протест. Два томики, які прислав Маркіянові з Коломиї Григорій Глькевич, лежали перед ним — перечитані, десятки разів перегорнуті. На аркуші чистого паперу рядки, писані дрібним письмом, воскрешали славетну битву русичів з ляхами під Галичем 1139 року, — відлунням давньої звитяги автор утверджувався нині. Бо нам кажуть, що ми вже не народ, а плем'я, що руської проблеми давно не існує… Дуже давно! Народні пісні живого люду надруковані ось у двотомнику латинським шрифтом, трактовані вони авторською передмовою як викопні раритети забутої давнини, і опубліковують їх лише для того, щоб знали цивілізовані народи, що колись, за царя Гороха, в центрі Європи жило плем'я, яке мало свою культуру, але воно давно вимерло, розчинилося в унії з іншими народами… В унії?… Так, більше двох століть тому була зроблена перша спроба насильного з'єднання, але не дозволив народ, повстав під проводом Хмельницького проти шляхтича–ляха. То хіба даром лилася кров? Роз'єднатися, роз'єднатися, поки не пізно!

Гей, хто русин — за ратище,

В крепкі руки — меч ясний,

Шпарка стріла хай засвище, —

Гордий ляше, день не твій!

Маркіян не чув, як до кімнати зайшли Іван і Яків, вони утрьох мусять сьогодні остаточно впорядкувати альманах, а коли Головацький діткнувся рукою до Маркіянового плеча, він схопився з крісла і, перебуваючи ще в стані полеміки з противником,