Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Хоч там що, — докинула Міріам, — а тобі скоро таки доведеться писати пояснення, бо Ісус уже прибув до Єрусалима, та й його прибічники разом з ним.

Пілат не приховував, що її слова роздратували його.

— Я не цікавлюсь тим, де він, — заявив Пілат. — І сподіваюся, що ніколи його не побачу.

— По хвилюйся, Анна знайде його й приведе до твоєї брами, — сказала Міріам.

Пілат знизав плечима, і на цьому розмова скінчилась. Пілатова дружина, страшенно знервована, покликала Міріам у свої покої, тож мені лишилося тільки піти спати під гомін і крики цього міста божевільців.

Події розгорталися швидко. За ніч люди розпалилися понад усяку міру. Опівдні, коли я проїздив із загоном через місто, вулиці кишіли юрбами, що неохоче розступалися породі мною. Якби можна було вбивати поглядом, я давно вже був би мертвий. Чимало хто відверто спльовував при моїй появі, і з усіх боків чути було прокльони.

Тепер на мене дивились уже по так, як на диво: мене скорше ненавиділи, бо я носив римські лати. Якби воно інше місто, я наказав би своїм воякам розігнати цих фанатиків. Але це був Єрусалим у найбільший розпал збудливості, це були люди, що не вміли відрізнити ідею держави від ідеї бога.

Садукей Анна добре викопав своє завдання. Хоч що б він і синедріон[50] казали, а простолюд зрозумів їх: винуватець усього — Рим.

Серед натовпу я здибав Міріам. Вона йшла пішки в товаристві самої тільки служниці. В цю неспокійну пору небезпечно було одягатися так, як личило її станові. Через сестру вона поріднилася з Антіпою, а його всі недолюблювали. Тому вона вбралася дуже просто, затуливши обличчя, щоб не відрізнятися від жінок нижчого стану. Але перед моїми очима вона не могла заховати своєї гордої постави й легкої ходи, властивої тільки їй.

Ми встигли перемовитися лиш кількома словами, бо почалася така штовханина, що я та мої вояки опинилися в найбільшій гущі. А Міріам заховалася за ріг якогось будинку.

— Ну що, того рибалку спіймано? — запитав я.

— Ні, але він уже біля міського муру. Він під'їхав до Єрусалима на ослі в оточенні великого натовпу. Знайшлися дурні, що вітали його царем Юдеї. Тепер Анна скористається цим і притисне Пілата. Ось побачиш, хоч той рибалка ще не ув’язнений, але вирок йому вже підписано. Він усе одно що мертвий.

— Пілат його не займатиме.

Міріам похитала головою.

— Анна сам про це подбає. Вони поведуть рибалку в синедріон і засудять на смерть. Може, його й каменують.

— Синедріон не має права засуджувати на смерть, — заперечив я.

— Ісус не римлянин, — сказала Міріам, — він єврей. За законом талмуду Ісус підлягай такій карі, бо він порушив божий закон.

— Синедріон не має права, — стояв я на своєму.

— Пілат не проти, щоб синедріон узяв собі таке право.

— Але це буде незаконно, — наполягав я. — Ти ж зиаяш, що Рим у таких справах дуже прискіпливіш.

— Тоді Анна знайде іншу раду, — всміхнулася Міріам. — Він присилує Пілата розп’ясти його. Так чи інакше, а наслідок буде той самий.

Нова хвиля людей ще дужче здавила нас і наших коней, і колінами ми доторкались одне одного. Якийсь фанатик упав, і я відчув, що мій кінь наступив на нього й пробує податись назад і стати дибки. Чоловік закричав. Його крик злився зі сповненим ненависті ревом інших людей. Але я ще встиг через плече гукнути Міріам:

— Ти жорстока до людини, що, як ти сказала, не зробила нічого лихого!

— Я жорстока до того зла, що виникне, якщо вона залишиться живою.

Я насилу вчув її слова, бо до мене кинувсь якийсь чоловік, схопив коня за вуздечку й шарпонув мене за ногу, силкуючись стягти додолу. Я нахилився і луснув його по обличчю. Удар був сильний, моя рука затулила йому все лице. Мешканці Єрусалима не звичні були до справжній ляпасів. Але я так і досі не знаю, чи не скрутив тоді йому в’язів.

Другого дня я знову побачив Міріам, зустрів її на подвір’ї Пілатового палацу. Здавалося, ніби вона марить. Мене вона майже не бачила й не впізнавала. Міріам була така дивна, а її погляд був такий неуважний, що вона нагадувала мені зцілених прокажених у Самарії.

Великим зусиллям волі вона мовби опам’яталася, але тільки зовні. В її очах було щось таке, чого не можна висловити. Я ніколи не бачив таких жіночих очей.

Вона була б пройшла повз мене, якби я не заступив їй дороги. Зупинившись, Міріам, як звикле, привіталася, однак її очі дивились крізь мене кудись далеко, наче заворожені.

— Я бачила Його, Лодброгу, — прошепотіла вона. — Я бачила Його.

— Дай боже, щоб ти зурочила його так, як він тебе, хоч хто б він не був! — засміявся я.

Вона не звернула уваги на мій недоречний жарт, а її очі все так само дивилися кудись уперед. Міріам хотіла піти, але я знову заступив їй дорогу.

— Хто той «він»? — запитав я. — Якийсь воскреслий з мертвих, що вселив у твої очі такий дивний блиск?

— Він той, хто воскрешає інших, — відповіла Міріам. — Тепер я вірю, що він, цей Ісус, воскрешав мертвих. Він — Князь Світла, син божий. Я бачила його. Тепер я вірю, що Він — син божий.

З її слів я зрозумів тільки одне: що вона бачила цього мандрівного рибалку й заразилася його божевіллям. Бо ж то була зовсім інша Міріам, не та, що називала Ісуса пошестю і вимагала його смерті.

— Він зачарував тебе! — крикнув я сердито.

Очі її стали вогкі й ще глибші, коли вона кивнула мені:

— О Лодброгу, Його чари не можна собі навіть уявити. Досить глянути на Нього, і переконуєшся, що Його душа сповнена доброти й милосердя. Я бачила Його, я слухала Його. Я роздам бідним усе своє багатство і піду за Ним.

Вона говорила так переконливо, що я повірив їй, як колись у Самарії повірив у той подив, з яким зцілені прокажені вражено розглядали свої тіла. Мені стало прикро, що ця велична жінка так легко дала себе заплутати якомусь мандрівному чудотворцеві.

— Ну то йди за ним! — поглузував я. — Ти напевне одержиш корону, коли він здобуде собі царство.

Міріам кивнула головою, а мені закортіло вдарити її по обличчю за таку безглуздість. Я відступився, і вона повільно пройшла повз мене.

— Його царство не тут, — сказала вона тихо. — Він — син Давида, син божий. Він справді той, ким Він себе називає, чи то ким Його називають. Він — це все добре