Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Північна Столиця слугувала притулком для багатьох катів. Але тут гравці навчилися захищатися, приїжджаючи в казино з величезними загонами охоронців. У нас не було такої можливості, та й сумнівно, щоб бійці охоронної фірми, чиїми послугами ми могли б скористатися, по-справжньому вболівали за нас. Саме тому ми й придумали гру в перевдягання.

А чому саме «Білий Рубін», «Чорний Ангел», «Блекнайт-холл-фореве»? Та тому, що в кожному з цих казино в нас були стовідсоткові шанси на виграш.

У «Чорному Ангелі» збиралися місцеві бандити, які настільки легко розставалися з грошима, що трьох ресторанів при казино було задосить, щоб одержати значний і стабільний прибуток, не вдаючись до вивертів нечесної гри.

У «Блек-найт-холл-фореве» збиралися всілякі співробітники консульств, представництв, спільних фірм та інформаційних служб. Усі вони були іноземцями не тільки грошовитими, але і впливовими, тому власники «Блек-найт-холл-фореве» поводилися шляхетно, щоб уникнути неприємностей.

Ну а «Білий Рубін» був для тих людей, які вперше потрапили в казино і мали досить поверхове уявлення про гру. Щоб обіграти їх, достатньо вдатися до шулерських прийомів.

Ми готувалися впродовж усього дня.

— Візьмете мене? — запитала Яна.

— Ні. Залишишся в готелі.

Ми з Мишком купили найдорожчі, але зовсім не гарні костюми. І такі ж туфлі та краватки. Продавець у магазині ледь не посивів, благаючи нас не купувати такий непотріб:

— Не зовсім у тон, — переконував він нас.

— А по-моєму, нормально, — говорив Мишко прикладаючи яскраво-салатову краватку до сліпучо-жовтої сорочки.

— Блазень, — мовив я, коли вже в готельному номері Мишко приміряв усе це.

— Справжній клоун, — погодився він і накинув на плечі вовчу шубу, що спускалася аж до п’ят і торкалася літніх туфель із крокодилячої шкіри.

Однак саме цього ми й прагнули, тому мій одяг не виглядав кращим.

Але головною деталлю нашого туалету був портфель. Великий, із двома замками і з ніби випадково невідірваним цінником. Він остаточно надавав усій нашій респектабельності безглуздого вигляду.

Ще під час походу по магазинах ми з Мишком зайшли в невелике інтернет-кафе, поблукали по мережі, знайшли зо три десятки бланків типових договорів, роздрукували їх по три кожного зразка. Опісля заповнили половину з них, поставили липові печатки, виведені на кольоровому принтері.

— Прикинемося торговцями дощок, — сказав я.

У наших «договорах» вказувалися «партії деревини», «кругляка» і «ялинника-сирцю, сорт перший». Усе це ми списали з офіційного сайту якогось ліспромгоспу.

Пачка виявилася не дуже великою, і ми зробили десяток копій на ксероксі. Тепер ми мали солідну кількість «документів». Я засунув їх у портфель, зверху поклав величезний, мов тостер, калькулятор, кілька ручок і чистих аркушів.

Вже в готелі ми напхали його пачками грошей.

— Можна їхати.

— Авжеж.

Ми взяли таксі і подалися до одного з банків, неподалік від нашого готелю. Викурили на його порозі по сигареті, взяли іншу машину і вже на ній приїхали до «Великого Діаманта».

— Зачекати? — запитав таксист.

— Не треба, — відповів Мишко і розрахувався.

— Дарма, — сказав таксист. — Після сьомої тут не зловиш машини.

— Нічого, ми щось придумаємо.

Наш маскарад виявився вдалим. Навіть таксист прийняв нас за тих, кого ми вдавали.

Хлопці з охорони казино були куди менш довірливими.

Вони обшукали нас на наявність зброї і лише тоді дозволили нам увійти всередину.

Червоні стіни, чорні килими і білі статуї, куплені в магазині «Усе для саду». Дизайн був настільки примітивним, що ми навіть не наважились зупинитися біля якоїсь зі статуй, щоб висловити своє захоплення: такий вияв емоцій здавався нам тут безглуздим.

У кінці холу біля сходів нас зустрів метрдотель:

— Які будуть побажання?

— Можна у вас повечеряти? — запитав Мишко.

— Звичайно, — мовив метрдотель, — французький ресторан, іспанський, китайський…

Але Мишко перебив його:

— Там, де голі офіціантки.

Метрдотель сприйняв його заяву з поважною серйозністю. Він зробив крок убік, указав рукою на одні з дверей і повів нас у ресторан «традиційної російської кухні».

— Ого, — сказав Мишко, угледівши офіціантку, на якій з одягу були тільки червоні чобітки і кокошник.

Більше нічим особливим ресторан не вирізнявся, тут подавали традиційний російський борщ, пельмені й охолоджену горілку.

— М’яса, горілки, ікри, — наказав Мишко, сідаючи за стіл. — Словом, за списком.

Як тільки офіціантка пішла, він запитав:

— Ну що, нап’ємося?

— Відведемо душу, — відповів я, тому що така поведінка була передбачена сценарієм.

Найцікавіше, що ми не перестаралися. У залі було кілька схожих на нас клоунів. А загалом публіка була досить пристойною, хоч і дуже питущою. Ми не відставали. Гуляли нарівні з усіма, встигали обговорити «ділові папери» і побалакати про «роботу». Причому Мишко навіть умовив мене купити партію пилорізок. Причім робив це голосно. На весь зал.

А закінчив він свій монолог пошепки:

— Ой, і нарубався ж я в зоні дров, мозолі ще й досі на руках.

— Без питань, — сказав я, — скільки їх тобі купити?

— Штук двадцять.

— Домовилися.

Розраховуючись, ми діставали гроші прямо з портфеля.

— Поїдеш зі мною? — запитав Мишко офіціантку.