Читати книгу - "Знак Саваофа"

Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив — чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями, — є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам’ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.

Юлiя прийшла пiд великою парасолею. Рухи у неї виваженi, пальцi лiтають метеликами, обтрушуючи краплi: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентiй, ляскаючи долонями по колiнах, смiється, i радощам його, здається, немає меж. Потiм хутко витягує згорток, розмотує його i простягає Юлiї статуетку Божої Матерi.

— Господи Iсусе Христе, — вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвiдчившись, що Лаврентiй чи то хмурiє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: — Ах, це гарно! Як це гарно…

Вiн тупить очi. Земля йому видається водою, а за спиною нiжно шурхотять бiлi хмари. Вихри на пустирищi схрещуються i розбiгаються. Великi чорнi круки висять нерухомо у небi, що поволi напивається спеки.

— Ти сам зробив?

— З Божою помiччю.

— Значить, сам.

I вони мовчать, наче свiт безтурботно лiг пiд їхнi ноги. А надворi, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.

Так пройшов час до лiта, без всiляких змагань, повернення в пам’ять, вiдлистуючи дорогоцiннi днi, що гибiли в чорних клоаках буденностi. Потiм, коли прийде час, вiн якось з дурiстю прогляне все пережите i, напевне, здивується, але пiсля цього хлiб йому буде не те щоби гiркий, а просто нiякий; свiт, що вже наготувався розламати його навпiл, пощезне, закаламутиться, лише велике, бiле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невiдомостi. О, тодi ще було далеко до тих днiв. Вiн навiть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлiї: здавалося, а може, воно так i було, що свiтлi кола пролягали бiля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Вiн несподiвано став боятися за неї. Юлiя блiда, наче з алебастру, стояла i читала зi Старого Заповiту; i тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; вiн жахався чiткостi свого роздуму, свiжiй свiдомостi, що проносила його кудись над пагорбами людського сумлiння. Вона розумiла його з пiвслова. Тому зупинила читання i якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повiтрi сiкли мухи. Спливав солоний i безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсiм iншi. Вже виписали Єпiфанiя, що перед цим намагався накласти на себе руки, i аби не Лаврентiй, що нагодився по нуждi, то за якусь секунду Єпiфан сукав би нiжками у прогiрклому хлоркою повiтрi з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентiй гладив його по головi, а вiн плакав, каявся, кусав пальцi. Єпiфан ще довго проживе, отримає багатий приход, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собi житиме, звично, як школяр, який зазубрює вiрша, нiчого в тому не смислячи. Так i вiн оглашав свої нехитрi проповiдi, сумно споглядаючи натовп, що вiдмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, вiн у такi хвилини iнодi думав про Бога, принаймнi вже нiколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсiм нiчого не розумiв. Ночами, переодягнений, вiн блукав бiля вiйськових казарм у надiї зманити якогось курсанта, i досить успiшно продвигалася у нього справа, та ось старi «педи» пiдловили його i вiдтузили великими сiмейними парасолями.

Коли приїздив папа Iоан Павло II, Єпiфан гордо шествував на чолi купи бабiв у чорних сукнях, замотаних у бiлi в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати вiдкриття пам’ятника папi в посольствi Ватикану, Єпiфанiй не дожив. Його переїхав весiльний кортеж, що мчав на вiнчання у його ж таки приход. Єпiфанiй зовсiм не мучився. Вiн пiдлетiв у повiтря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрiтий до м’якого асфальт. Вiн мав безлiч зв’язкiв, проявляв iнiцiативу й таке iнше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрi запеклi православнi ортодокси зле щось поговорювали мiж собою: мовляв, хто прибрав Єпiфанiя — Бог чи його вiчний противник. Останнє лишилося без вiдповiдi.

У цьому збовтаному жовтком, з рiдкими дощами серпнi об’явився ще один тяжко хворий, учитель фiзики: низькорослий, пiджарий, мiцний, як горiх, чоловiк з хворобливим рум’янцем на всю щоку. Вiн тiльки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба — сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацiєю, щоб вiдправити учителя в диспансер, вiн бездiяльно вештався i нудив свiтом. Вiн чiплявся до хвороби, аби тiльки зiгнати отой нутряний неспокiй, що часом переростав дивним чином у злiсть.

— Нема порядку. Так ви, сволоцюги, помрете у свинюшнику. Не iнакше, вам треба було б вигадати десяток сталiних, щоб ви, потолоч, зрозумiли…

Вiн захоплювався до iстерики, так, що йому доводилося виписувати зайву дозу снодiйного; вiн