Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » До ніг твоїх я небо простелю… 📚 - Українською

Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "До ніг твоїх я небо простелю…" автора Наталія Дурунда. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63
Перейти на сторінку:
Іди, залиш мене одного… Я ще подумаю: чи відпускати хлопців у ту кляту Японію, хай їй грець! От і результат! Накрутив собі таке кіно у голові, що ми ледь не збожеволіли! Наступного разу… — зціпила зуби.

— Щ-що відбувається? — нічого не розуміючи, важко запитав Марат.

Лія у нічній сорочці, а була в чорному одязі.

Він у своєму кабінеті на першому поверсі, одягнений по-домашньому, а щойно був у спальні в похоронній одежі.

Поряд налякані обличчя Марини Митрофанівни, Міри…

— Таточку! — раптом кинулася йому на шию донька. — Ти так кричав, що було чути на другому поверсі. Напевно — щось лихе наснилося? Мама не могла тебе розбудити. Ми думали, що ти помираєш…

Ще не до кінця усвідомлюючи дійсність, каламутним, блукаючим поглядом обійшов присутніх.

Лія стояла, обернена до вікна й утирала вологі очі. Відходила від пережитого стресу.

Ось Марина Митрофанівна підійшла до Міри, забрала її від батька й обняла. Біля входу, якісь аж заціпенілі від страху Алан і… Не може бути!!!.. Як?… Тимур?!!!

«То це просто сон? — нарешті почав розуміти Марат. — Але як? Неможливо… Він був таким реальним, наче… Досі відчуваю біль у грудях… О, Всевишній, хвала тобі!»

Важко дихаючи, повільно підійшов до хлопців. Одним махом обняв відразу обох. Міцно притис до грудей. Поцілував у голови.

— Ну все… я вирішив, — голосно зітхнув. — Ніяка Японія. Досить вам закордоння у майбутньому. Ще наїздитеся чужими землями. Вивчатимете японську з Йосою тут, вдома, на моїх очах.

Хлопці переглянулися через батькову спину. Мовляв, що з ним таке? Вони ж уже так налаштувалися разом з репетитором чкурнути далеко від дому. Хто б на нього там зважав? Свобода майже віяла на них звабливою прохолодою. А зараз… Все відміняється? Жах!

— Я принесу заспокійливе, — полегшено мовила стара няня.

Виходячи, вивела з кімнати й дітей.

Марат обняв Лію за плечі.

— Яке страхіття, — не обертаючись, промовила дружина. — Я майже все зрозуміла з того, що тобі снилося. Ти довго не міг прокинутися. Знаєш, що думаю? — різко повернулася до чоловіка й глянула прямо у вічі.

Рахімов мовчав. У нього вже не залишилося сил навіть стояти на ногах, не те, щоб сперечатися. Тіло ломило від якоїсь внутрішньої перевтоми.

— Нарешті Бог показав тобі, наскільки близькі твої сини. Як вони люблять і цінують один одного. На що здатен брат заради брата. Адже ти цього боявся? Хоч, як тебе всі не переконували — не вірив, що між ними немає ворожнечі. Тепер можеш бути спокійним. Саме Небо відкрило тобі очі на твоїх дітей. Більше не маєш права сумніватися.

Марат насилу усміхнувся.

— Залиш мене одного, — тихо прошепотів.

— Що?! — наче зірвалася Лія. — Знову?! Ага! Чекай! Зараз! Ти підеш наверх негайно. Це не обговорюється, — рішуче докінчила.

Такою Рахімов її ще не бачив. Звик, що дружина покірна, тиха, слухняна. Вперше відчув, скільки сили й рішучості може бути у тендітному тілі.

Не заперечував. Сьогодні вона була права. Навіть Небеса на її боці. Не слухатися — гріх.

— Я помолюся, — майже прошепотів. — Подякую Богу — і прийду.

— Не лягатиму, поки не дочекаюся, — пом’якшала Лія.

За півгодини увійшов до спальні.

— Не треба ліків, — скривився Марат, коли дружина запропонувала заспокійливе. — Зі мною все гаразд.

— До ранку ще далеко, не дай, Боже, знову… Я прошу, — полагіднішала. — Сама ледь не втратила розум цієї ночі. Треба заспокоїтися.

Мовчки перевернув пляшечку й зробив ковток.

— Ти теж випила? — скривився від гіркого смаку.

— Так, — коротко відповіла, забираючи з його рук пляшчину.

— Хіба тобі можна? — здивувався Рахімов.

— Чому ні? — не зрозуміла.

— Ти ж… наче… — поклав руку на її живіт.

Лія завмерла.

— Наче що? — зупинила на чоловікові здивований погляд.

— Вагітна, — нарешті видав.

— Яка?! — аж скрикнула від несподіванки.

— То я все ж таки втратив одну дитину у цьому сні? — легко усміхнувся Марат. — Але ж ти ж віриш у те, що відкривають Небеса? — хитро запитав.

— О, Господи! Не знала, що заспокійливе так швидко діє, — віджартувалася Лія. — Давай лягати, бо ця ніч не має кінця.

— За кілька днів я ненадовго поїду в справах, — зранку, за сніданком повідомив дружину. — Поки повернуся, хочу щоб додому приїхав Мирон. Зателефонуй йому. Ми давно не збиралися усі разом.

— Добре, — ствердно кивнула головою.

— І ще… — раптом згадав, — нехай привозить ту свою скрипальку… Єлизавету, здається.

— Лізу Руденко, — уточнила Лія.

— Точно. Її, — підтвердив.

— О-о, то за нашим сімейним столом стане на одного більше? — зраділа Міра.

— Сподіваюся — на двох, — багатозначно глянув на дружину Марат.

Усі замовкли, не зрозумівши слів батька. Зазвичай Рахімов ніколи не говорив загадками.

Перелякані очі матері, яка так і не донесла на виделці кусінь омлету до напіввідкритого рота, насторожили ще гірше.

Хто-хто, а вона добре знала: якщо вже Марат на щось налаштувався — переконати неможливо. Історія народження Міри — живий тому приклад.

«О-о, краще б я його не залишала наодинці з думками про дітей…», — картала себе в душі.

— Усім щасливого дня, — незвично весело побажав глава сімейства. Піднявся з-за столу, поцілував ошелешену Лію і направився до виходу.

* * *

— Рада бачити тебе вдома, — мовила Лія, зустрічаючи Мирона, який щойно приїхав разом зі своєю дівчиною.

— Мамо, — захоплено відповів син. — Мила моя, рідна. Твій аромат і є запах домівки, — поцілував материнські руки.

— Сподіваюсь, ти трохи побудеш, не тікатимеш за кілька днів? — уточнила Лія.

— Не тікатиму, — запевнив син. — Ми з Лізою, — узяв дівчину за руку, — маємо відпустку. То ж плануємо

1 ... 62 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До ніг твоїх я небо простелю…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До ніг твоїх я небо простелю…"