Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Подвійні міражі 📚 - Українською

Читати книгу - "Подвійні міражі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Подвійні міражі" автора Наталія Шевченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 64
Перейти на сторінку:
руками, і всі вони зникли. Лишилися Юрко і Влада десь у сірій безвісті, без меж і без часу, де зливався шепіт у милозвучні ріки, де стелилися рудим шовком по плечах коси, що пахнуть нарцисами, і дівочі вуста, солодкі, як цукор, п’янкі, як вино, знімали із сумних очей хлопця сльози поцілунками. Молодята були там, де шлюбна ніч рахувалася хвилинами, а біле тіло, гнучке, як лоза, обпліталося навколо іншого пожадливого тіла, де пристрасні стогони гірчили розлукою, як полин-травою…

— Попрощайся зі мною, Юрку…

— Як?!

— Проникливо! Розчинися в мені!

— Уже.

Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.

Йому відповіло лише відлуння.

* * *

— Тут нікого немає, Інгольве!

— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?

— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?

— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…

— У подобі водія?

— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.

Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.

— Мені буде боляче?

— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.

— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.

— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.

Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.

Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.

Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.

Він не Дзвінка. Та, певно, й не Довбуш. Як же його звуть?

Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.

Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.

Хтось кличе її.

Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.

Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:

— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.

* * *

— Що тепер робитимеш, Мо?

— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.

— Що в цьому смішного?

— Та нічого, але… янгол теж цікавився.

— Наш янгол? Коли?

— Доки я чекала на вас. Він приходив.

— І?

— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.

— А він?

— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.

— Також хочеш прожити людське життя?

— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.

— Із молитов?

— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.

— Буду знати, Мойро.

— І дарунок мені.

— Міст?

— Так.

— Від янгола? Від Бога?

— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.

— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.

— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?

— Так, чутки доходили.

— Я також молилася.

— Демон, який молиться?

— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.

* * *

Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.

Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.

Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.

Молода жінка теж мізкувала, та

1 ... 60 61 62 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подвійні міражі"