Читати книгу - "Скляне прокляття"

Макс уже був за кілька метрів від чоловіка в білій накидці, аж раптом той озирнувся. Його пронизливі чорні очі люто втупилися в зухвалого репортера. Непомітним зміїним рухом він потягнувся до рушниці й навіть устиг схопитися за зброю, та Макс був до цього готовий. Він спрямував ствол униз і вистрілив у пісок біля ніг ватажка. Потім націлився просто йому в груди.

— Кидай зброю, швидше!

Проводир не рухався. Схоже, цієї секунди він оцінював власне становище й гарячково міркував, чи зможе випередити Макса. Зрештою ствол його рушниці опустився до землі.

— Поклади зброю на землю, або я стрілятиму!

Бедуїн недбало кинув рушницю в пісок. Поряд із Максом уже стояв Гаррі.

— Тепер ніж, — промовив Макс, указуючи на пояс чоловіка. — Тільки повільно.

Кривий кинджал із двадцятисантиметровим клинком мав досить загрозливий вигляд.

Змірявши репортерів крижаним поглядом, бербер витяг кинджал із піхов і теж кинув на землю. Гаррі нахилився й підняв зброю.

— От і добре! А тепер ми разом вирушимо в гості до наших друзів. Ти, Гаррі, підеш першим. Потім — наш впливовий друг. А я замикатиму цю ходу. Готовий заприсягнутися, таке шикування примусить берберів бути миролюбнішими й відпустити нас.

— Я тобі вже колись казав, що ти іще той відчайдух? — Гаррі підійшов до бедуїна і стягнув йому руки за спиною своїм шкіряним ременем.

Макс усміхнувся.

— Повториш це вдруге, якщо зможемо вибратися звідки. А тепер — гайда!

На той час Уїлсон і весь його загін опинилися у скрутному становищі. Трьох поранених винесли з бою ближче до коней, а решта, переховуючись за скелями й чагарниками, безладно стріляла в усіх напрямках. Побачивши Макса і Гаррі, які спускалися піщаним схилом разом зі своїм бранцем, англійці припинили вогонь. Бедуїни також дали собі перепочинок. Вони стріляли дедалі рідше, й, нарешті, постріли затихли остаточно.

Увесь той час, поки журналісти вели полоненого проводиря, їх супроводжували обурені гортанні вигуки бедуїнів. Проте нападники були настільки ошелешені тим, що сталося, що навіть не намагалися відбити свого ватажка.

І лише тоді, коли вони дісталися до своїх, Макс полегшено зітхнув. Гаррі мав рацію. Головною ланкою атаки була ця людина в білому.

Джонатан Арчер кинувся їм назустріч. За ним — решта найманців і сам Уїлсон. Знатного бедуїна також відвели в укриття за барханом, де стояли коні.

Макс коротко розповів про все, що з ними сталося. Протягом усього часу Уїлсон похмуро мовчав і був дуже схожим на повітряну кулю, з якої випустили повітря. Але на той момент, коли репортер закінчив розповідати, йому все ж удалось опанувати себе. Іридієве око сріблясто заблищало.

— Макс Пеппер! — промовив він. — Я змушений просити у вас пробачення. Правду кажучи, я вважав вас тюхтієм, зманіженим янкі з великого міста, який навіть шнурки сам собі не може зав’язати. На щастя, я помилявся. Відсьогодні я вам цілковито довіряю. Від цього моменту ви і ваш друг — повноправні члени цієї експедиції, які мають право на частку всіх скарбів, товарів і цінностей, що потраплять нам до рук. — Він обернувся до своїх людей: — Друзі! Я вимагаю, щоб ви ставилися до цих джентльменів із такою самою повагою, як і до мене. Ці хлопці врятували нам життя!

Макс мимоволі зашарівся. Він відчував страшенну незручність від таких гучних слів, і все ж вони його улестили.

— А що робити з нашим бранцем? — запитав він.

Сер Уїлсон уважно оглянув фігуру проводиря бедуїнів і покрутив у руках його коштовну рушницю і кинджал.

— Ми візьмемо його з собою. Поки він тут, його люди не зважаться напасти до нас.

— А далі?

— Іще п’ять-шість денних переходів, і ми його відпустимо. Сподіваюся, ви це хотіли від мене почути?

— Так, сер.

— Чудово! Тоді не будемо гаяти часу. По конях!

Щойно Уїлсон із Арчером, ведучи з собою бранця, рушили до коней, решта англійських найманців оточили репортерів. Тут уже вони дали волю емоціям. Журналістам тиснули руки, обіймали й дружньо плескали по плечах.

Ніколи ще Макс Пеппер не почувався таким щасливим і упевненим у собі.

«Пачакутек» Оскар помітив здалеку. Ніби кит, якого штормом викинуло на рифи, повітряний корабель висів на крутому виступі скелі. Оболонка балону, яка все ще зберігала залишки водню, роздулася на сонці. Гондола ліниво розгойдувалася від вітру. Тихе порипування такелажу нагадувало стогін. Це надавало йому ще більшої схожості з пораненою твариною.

Догони почали злякано перешіптуватися. Гумбольдт намагався їх заспокоїти, проте страх зростав у цих людей з кожним кроком. І лише Йатиме й Джабо, які весь час ішли пліч-о-пліч із мандрівниками, здавалося, нічого не бояться. Дівчинка зацікавлено розглядала небачене чудовисько.

— Вони дуже налякані, — ніби вибачаючись за своїх одноплемінників, промовила вона в лінгафон. — В усьому винне пророцтво.

— Забобони мають величезну силу, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Навіть у тих місцях, звідки ми родом, побачивши повітряне судно, деякі люди жахаються й тікають. Тож не варто засмучуватися через це. Я намагався пояснити їм, що «Пачакутек» — це всього лише деревина, тканина й метал, але вони не полишають думки, що бачать перед собою літаючого дракона. Що ж, нехай буде так. Головне в тому, що ми повернемо собі свій корабель.

«Або те, що від нього