Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

нині співчувала б йому всією душею. І якби мала надію, що це може відвернути лихо, то вирвала б зі свого серця пиху Мурреїв, пиху Старів і всяку іншу пиху й дочвалала б навколішках до Високого Джона, благаючи його опустити свою мстиву руку. Але певна була, що це надаремно. Високий Джон, поза сумнівом, виконає свою погрозу. Про це багато гомоніли в Чорноводді: дехто відверто радів новому приниженню Мурреїв і, відповідно, послабленню впливу Місячного Серпа, а інші водно твердили, мовляв, це з боку Високого Джона вкрай нешляхетно і ницо, воднораз дивуючись, що цей затятий чоловік не вчинив давніше того, про що сповістив лиш тепер. Таж він ніколи не жалував Елізабет Муррей, ще зі школи її не терпів, бо вже тоді його не милував її гострий язик.

Одного разу Емілі сиділа на лавці в Чорноводді й плакала. Її відрядили покласти квіти на могилу бабці. Виконала доручення, та не мала відваги повернутися додому, де тітка Елізабет робила життя геть незносним — через те, що сама була до краю засмучена. Перрі приніс вістку, начебто Високий Джон не далі, як учора, повідомив ковалеві, що в понеділок ранком почне вирубувати гайок біля Місячного Серпа.

— Я не переживу цього, — схлипувала Емілі.

Декілька осінніх рож співчутливо дивилися на неї.

Велителька Вітрів колихала високу траву, що росла на могилах, де гордовиті Мурреї, чоловіки й жінки, мирно собі спочивали, байдужі до давніх образ і пристрастей; вересневе сонце світило лагідно, небо було блакитним, ані хмаринки.

— Не розумію, чому Бог не зупиняє руку Високого Джона, — промовила Емілі з серцем. Хто-хто, а Мурреї з Місячного Серпа мали право сподіватися такої ласки від Провидіння.

Аж раптом з’явився Тедді. Посвистуючи, він підійшов до неї недбалим кроком.

— Що сталося? — запитав.

— Все сталося, — відказала Емілі з досадою. Тедді не повинен був виглядати таким байдужим. Вона звикла до живішого співчуття з боку Тедді, й ця його удавана безтурботність лише посилила її зажуру.

— Хіба не знаєш, що Високий Джон ладен уже в понеділок розпочати вирубання наших сосен?

Тедді скрушно закивав головою.

— Так, Ільза мені говорила. Одначе слухай, Емілі, — щось прийшло мені на думку. Високий Джон не зважиться рушити жодну з ваших сосен, якщо священик йому заборонить.

— Справді?

— Справді. Католики мають чинити все, що їм велить їхній священик.

— Що мені до того? Я пресвітеріанка.

Емілі звела голову догори. Пані Кент була англіканкою, всі знали про це. Тедді, щоправда, відвідував пресвітеріанську недільну школу, однак у пресвітеріанських колах, через релігію його матері, на нього позирали скоса.

— Якби тітка Елізабет пішла до Білого Хреста, до отця Кассіді, й попросила вплинути на Високого Джона, то, може б, він погодився це зробити, — вів далі Тедді.

— Тітка Елізабет ніколи про це не проситиме, — рішуче заперечила Емілі. — Занадто вона горда.

— Навіть заради врятування вашого гаю?

— Навіть заради врятування нашого гаю.

— Ну, іншого виходу я не бачу, — мовив Тедді, неначе вмиваючи руки. — Дивись, я намалював Високого Джона в чистилищі. Ось троє чортиків настромлюють його на розжарені вила. Я, власне, скопіював ілюстрацію до «Божественної комедії» Данте. Можу тобі подарувати.

— Ні, не хочу, — відказала Емілі й підвелася. Минули часи, коли уявні страждання Високого Джона могли її потішити. Але щось їй запало до голови — думка смілива, ба навіть зухвала. — Пора мені вертатися додому, Тедді, — незабаром вечеря.

Тедді сховав до кишені знехтуваний Емілі малюнок, що насправді був витвором великого таланту: вираз муки й жаху на спотвореному обличчі Високого Джона був гідний пензля видатного художника. І рушив додому, ламаючи голову над тим, як допомогти Емілі. Недобре, коли така дівчинка, як Емілі, з ласкавими сірими очима та усмішкою, що навіває низку найпрекрасніших дум та мрій, усмішкою, що її неможливо передати словами, — коли така дівчинка є нещасною. Тедді був настільки зажуреним, аж додав ще кілька чортів на малюнку, де Високий Джон карався в чистилищі. Крім того, значно подовжив їм розпечені до червоного вила.

Емілі повернулася додому зі зморшкою рішучості, що різко окреслювала її вуста. Під час вечері їла більше, ніж зазвичай, а все-таки мляво, адже вираз обличчя тітки Елізабет міг позбавити апетиту будь-кого. Після вечері вислизнула з дому — втім, головним ходом. Кузен Джиммі саме порався в саду, однак не окликнув її. Емілі зупинилася на хвилину перед хвірткою й поглянула на стежку Високого Джона, а тоді на сосни гайка — високі, з темно-зеленою глицею, розкішні сосни. Чи споганять його чужі кроки, чи винищать його безжальні сокири вже протягом найближчого понеділка? Ця думка немов підострожила Емілі. Вона заглушила в собі вагання, тривогу й рішуче, швидким кроком повернула ліворуч, до таємничої дороги, що тягнулася вздовж Чарівної Гори. Вона ще ніколи не ступала цією дорогою, а вела дорога просто до Білого Хреста. Емілі не пішла — побігла до будинку, де мешкав парох отець Кассіді. Дві милі відокремлювали Місячний Серп від оселі священика, та Емілі пробігла цю відстань навдивовижу скоро. І не тому, що дорога була мальовничою, а тому, що прагнула якнайшвидше скинути з пліч тягар цієї справи. Силкувалася обміркувати, що скаже священикові, але цього разу фантазія її підводила. Ніколи доти не бачила католицького священика й не відала, як належить до нього звертатися. Священики були такими таємничими й незбагненними — більшою мірою, ніж пастори. Може, отець Кассіді страшенно розгнівається через її зухвалість і відмовить в її проханні. Може, й справді її прохання — жахлива зухвалість під кожним оглядом. І, до того ж, напевно, даремна зухвалість. Ймовірно, отець Кассіді не захоче стати на заваді доброму католикові, яким є Високий Джон, ще й на прохання малої єретички. Але заради врятування гаю Емілі готова була постати навіть перед колегією кардиналів. Була до краю схвильована, налякана тим невідомим, що на неї чекало, проте їй навіть на думку не спало повернути назад. Жалкувала тільки, що не наділа свого венеційського