Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Із світлиці двері відчинив, а я стою в осінньому пальтечку, дивлюсь на нього, слова не можу вимовити... Трохим мені шматок хліба дав, дозволив переночувати, тільки не в хаті, а в хліві, щоб син не бачив. Син... Коли б у мене було здоров'я, вірите, я б, здається, його власними руками... Втомилась так жити. І думки різні тривожать... Може, й краще було б покінчити самогубством, щоб не мучитись... Сил уже нема...

— Що ти, Олімпіадо? Бог з тобою... таке говориш.

— А потім думаю: прийдуть... колись же повернеться Радянська влада, повернуться більшовики. Діждуся їх, рідних, діждусь...

Олімпіада скоро пішла. Македони були вдячні їй за те, що вона попередила про небезпеку, яка загрожувала їхньому синові, хоч ця вість водночас вселила в них і тривогу. А що, коли Якова вже впіймали гайдамаки?

Македон з нетерпінням чекав вечора, щоб навідатися до сторожки, але опівдні прийшов до нього Мефодій.

— Який випадок,— почав він свою розповідь, хитрувато примружуючи очі.— Виходжу з куреня, дивлюсь, а передо мною — лисиця. Та яка лисиця? Хвіст пухнастий, сама гладка. Я до неї, вона — від мене. Дивлюсь на слід, і, розумієте, лежить той слід прямісінько до ваших воріт. Лисицю шукав, а до свого друга потрапив. Здрастуйте, дорогі господарі, з празни-ком будьте здорові!

Веселий Мефодій одразу розвіяв тривогу Македонів.

— Не вмію я про лисицю брехати. От свати — ті можуть. Все у них виходить складно, ладно, з жартиками та приповідками.

— Добре, що прийшов, і здається, ніякий мороз тобі сьогодні не страшний.

— Мила ти душа моя, Андрію Степановичу, друже мій вірний, та як же можна на різдво чарку горілки не випити? Випив я, знаєш з ким? От і не вгадаєш! Ніколи не відгадаєш.

— Скажи...

— От і не скажу... З Яковом випивав! З твоїм сином, Яковом Андрійовичем. Передавав вій вам обом низенький уклін і ще просив сказати, щоб Йордань воздвигалася за всіма правилами! Щоб народу до неї зійшлося видимо-невидимо. А вже про все інше він потурбується сам.

— Слава тобі, господи, значить, Яків у тебе гостював,— сказала Македониха, дивлячись на чоловіка, який чомусь задумався.

— Рискована це справа. Можна виграти, а можна й програти.

— Що ти, Андрію Степановичу? Як то можна програти? Обов'язково виграти. Якщо діло таке зірветься,— знаєш, скільки народу загине? Вони навіть дітей тоді не помилують. А у нас хлопці надійні. Правда, малувато їх, але вони битимуться, як леви. Ручуся... Не на життя, а на смерть... Ми, старики, теж їм допоможемо... Допоможемо!

— Тебе послухаєш — так і справді можна голими руками жар загрібати. У гайдамаків зброя, у них кулемети, а у нас що? Руки? Одних рук малувато для такої справи. До рук треба теж дещо мати.

— Так оте "дещо" вже є. Мисливські рушниці, кілька гвинтівок, шаблі, дві бомби, п'ятнадцятеро коней. Для початку вистачить. Та коли хочеш знати, ми їх криком візьмемо. Побачиш! Основне — захопити їхній штаб. Там багато гвинтівок, гранат, два станкових кулемети. Одіб'ємо штаб — зброєю заволодіємо. Але я тобі повинен, Андрію, поскаржитись на Якова.

— Скривдив чим-небудь?

— Не дозволяє, розумієш, мені, мисливцеві... Та я стріляю влучно... Від мене ні заєць, ні вовк, ні лисиця не втече. А він не дозволяє. "Підготовчу роботу, каже, організовуй, а виступати проти гайдамаків не дозволяю". Га? Як це тобі подобається?

— Може, в нього які-небудь свої плани є?

— У тому-то й справа, що плани. Сторожка їм, бач, потрібна буде, якщо зірветься напад. Ось у чому справа: "Розкривати, каже, не можна, що ти з нами зв'язок маєш". А в мене, Андрію Степановичу, в самого руки сверблять... Я б з своєї берданки промаху не дав! Ні, не дав би.

— Сідай до столу, та по чарці вип'ємо.

— Що ти? Не можу. У мене ще справ багатд, Іншим разом зайду, а зараз ніяк не можна навіть пригубити. Адже я зв'язковий, розумієш? Маю завдання. Он як... Піду виконувати бойовий наказ.

— Та давай заради празника хильнемо ;хоч по одній.

— Ні-ні, і краплини не візьму в рот. А йордапь воздвигай. Ми, може, її по-своєму освятимо.

Хоч і умовляли його Македоии, Мефодій таки не сів до столу.

— До побачення! Може, ввечері заскочу.

— Ну, як кажуть: ні пуху ні пера. А Якова попередь, хай буде обережний. Синові Безсалого відомо, що Яків був у слободі. Вони його шукають, але не догадуються, певно, де він переховується.

— І не дізнаються! Я щодня буваю в Софії. Хитра, бісова душа, розумна. Поки що вичікує, не втручається ні в яку політику. Про Якова мене розпитувала, чи йб знаю, мовляв, його адреси. Але я так їй відповів: "Напевне,— кажу,— й кісточки вже його зотліли в землі".

— Що ти, Мефодію, таке говориш,— сполошилася Македониха.

— Так це ж я навмисно Софії брешу, щоб сліди замести. Ну, вона не вірить. "Яків,— каже,— живий. Він десь переховується. І коли б ти розшукав його, я б дала тобі грошей, багато грошей, більше, аніж обіцяли за нього німці. Я,— каже,— хочу з ним зустрітися". Догадуюсь, для чого вона хоче з ним зустрітися. Прощайте... Піду я.

Македон вийшов провести друга за ворота і там побачив цілу юрбу підлітків, що прямували до його двору.

— Що це ви, хлоп'ята, колядувати зібрались? Адже рано,— зауважив Мефодій, позираючи на веселу ватагу.

— Ми не колядувати йдемо. Ми ось до дідуся Македона...

— Зірку я їм обіцяв...

— І, мабуть, не зробили? — спитав розчарованим голосом Володька Метелик.

— Як це так не зробив? Коли я обіцяю...

Діти з радісними вигуками ввірвалися до хати...

— Скоріше зачиняйте двері. Холоду напустите,— посміхаючись, говорила Македониха.

— Нічого, бабусю. Ми надихаємо, і стане тепло.

— Ми вам пісні проспіваємо.

— Ви не сердьтеся на нас.

— Та я не серджусь. Як же на таких голуб'ят сердитись? Останнім увійшов Македон. Зірка стояла у світлиці, і коли

Андрій Степанович виніс її звідти, діти ахнули. Такої красивої ще ніколи вони не бачили. Почалися суперечки, кому бути зореносцем.

— Ти носив? Кажи, носив учора? А я ще ні!

— І я ні.

— Я хоч подержу її трошки в кімнаті.

Дитячі руки тяглися до древка, обмацуючи кумач. Захопленню і радості не було меж, але суперечка між хлоп'ятами тривала, і Македону довелося в цю справу втрутитись самому.

— Зачекайте, хлоп'ята, не сваріться. Зірка моя, правда? Ось я і хочу, щоб ви всі носили її по черзі.

— Як же всі? Хіба можна всім?

— Можна. Зараз візьме Ваня, він хлопець хороший і буде нести першим, потім Вася, потім ти, Володю.

— Ні, Коля спочатку, а потім Володя, а за ним уже Сергій... Діти самі розподілили між собою чергу. Знайшовся у них

і недогарок вчорашньої свічки. Засвітили його, поставили всередину зірки.

— А який серп! Навіть зазублинки видно, мов справжнісінький.

— І молоток теж.

— Це бабуся Варвара... Це вона допомагала мені.

— От спасибі.

— Ми вам проспіваємо за це,— сказав Володя, набираючи діловито-серйозного вигляду.— Почнемо з "Варшавянки".

Македониха сиділа біля грубки. Ніколи не сподівалась вона, щоб діти могли так добре співати. І крилаті слова' пісні в устах малят ставали особливо зворушливими. Серед дітей стояв Андрій Степанович, підспівував теж, і коли він фальшивив, Володька Метелик докірливо позирав у його бік, але не наважувався зробити зауваження, продовжуючи диригувати рукою, в якій була затиснута батьківська шапка.

Проспівали всі пісні, розучені ними. Варвара дістала із скрині цукерки, пряники, обділила всіх хлоп'ят, і вони вирушили з хати.

— Які у нас діти бідові. А життя в них нема,— сказала Македониха, коли чоловік, провівши хлоп'ят, повернувся до хати.— Як співають! Немов справжній хор. Молодці!

— Бачиш, скільки радості ми дали дітям. Нехай ідуть тепер із зіркою. Хай слухають їх люди.

На долівці ще не висохла вода з розталого снігу, занесеного до хати дітьми на чоботях та валянках. Вечоріло швидко, і, хоч Мефодій заспокоїв Македона, що ніяка, мовляв, небезпека

Якову не загрожує, все ж батько вирішив сам навідатися до сторожки й повідомити сина про таємні задуми і погрози ворогів.

44

Наступного дня вранці церковний староста разом з попом Віталієм вибрали на річці місце для майбутньої Йордані.

Того ж дня столяр Македон приступив до роботи.

Кілька чоловік розчищали сніг, рубали лід. Біля льодорубів зібралося багато дітей. Всі вони знали, що Андрій Степанович майструватиме крижану церкву, і їхня цікавість була такою непереборною, що вони не звертали уваги на лютий мороз, який дошкуляв їм, аби тільки бачити все своїми очима.

І вони бачили, як з-під гострих лез сокир бризкали па сніг крижані шматочки, яскраво виблискуючи під сонцем. Канавки ставали все глибшими. А коли до води лишився тонкий шар криги, льодоруби, скинувши з себе кожушки, запрацювали сокирами так спритно, що вода не встигла навіть виповнити прорубані канавки, як уже все було закінчено.

Тоді ж оці двоє льодорубів одягли знову кожушки, стрибнули на крижину і важкими ломами почали розколювати її на частини. Після того кожну таку частину, зачепивши гаком, ви-тягли з води парою коней. Голубуватий, блискучий під сонцем лід був такий красивий, що його мимоволі хотілося помацати рукою.

Допомагали Македонові ще двоє слобідських теслярів. Працювали вони втрьох з ранку до вечора. Спочатку поставили крижані підмостки, потім спорудили колони, з'єднали їх красивими арками, увінчаними зверху невеликими хрестами. Всередині вівтаря Македон змайстрував "престол".

Вдень, коли світило сонце, лід вигравав у його промінні міріадами сліпучих іскор. Люди, проходячи повз споруду, зупинялися, здивовано оглядали витвір майстра.

— Золоті руки. Розумна голова. Яку церкву спорудив!

— Надійде час — вій палаци будуватиме,— відповів співбесідник.— Тільки б народові ще міцніше згуртуватись та захопити владу до своїх рук, хазяйнувати по-справжньому. Ось тоді пригодяться такі майстри, як наш Македон,— і, помовчавши з хвилину, запитав: — Ніяких новин не чув?

— А що?

— Кажуть, немовби в лісі об'явились партизани.

— Та ну-у?

— І кажуть, ніби Яків, Македоиів син, командує ними.

— Спитати б у батька Він напевно знає.

— Не скаже. Про таке не говорять. Поживемо — побачимо самі.

За кілька днів Йордань було закінчено. Перед Йорданню поставили крижану на зріст людини глибу, наклеїли на неї кольорову, друковану картину, що зображувала Іоанна Хрестителя.

Перед крижаною глибою вирубали хрест з широкими просвітами, щоб завтра, проломивши в ньому тонкий шар льоду, можна було набрати освяченої води.

Навколо Йордані й біля хреста укріпили зелені пахучі сосни.

Перед водосвяттям ринув сюди народ, але поставлений охоронник близько нікого не підпускав.