Читати книгу - "Душа дракона, Лаванда Різ"

Джинджер не відчувала смаку їжі, просто жувала і ковтала, бо треба було підкріпитися, перед очима ж у неї стояло перекошене від злості шалене обличчя Олівії і повні болю блакитні очі Енді. І те, що в неї не вийшло до них достукатися, лише посилювало її сум. Навіть занурившись в теплий чан, вона все ще продовжувала здригатися.

- «Значить, на цих у тебе час знайшовся?», - з докором поцікавився Данай, не надаючи значення, тому що він знову непрохано увірвався до оголеної дівчини.

- Вони мої друзі. Ти ж дракон, тобі цього не зрозуміти, - втомлено відповіла Джин, віджимаючи волосся.

- «Нічого собі, а я дурень думав, що ми з тобою теж друзі!» - кинув  Данай. - «В той момент, коли моє життя згасає, вона переживає за якихось безіменних!»

- Забирайся! Тільки про себе і думаєш! - з гнівом спалахнула Джин. - Не знаю я як оживити твою високість! Я з богами не на короткій нозі!

- «Зате ти можеш потрапити в світ духів і повернутися звідти. Знайди мене там і зв'яжи з моїм тілом», - сердито прошепотів Данай, роздратований їх незлагодою. - «Ти іскра, звернися до свого дару, тебе не просто так їм наділили! Виходить, що я вірю в тебе, більше ніж ти сама в себе віриш!»

Глибокої ночі Варон застав її на своєму ліжку. Джин сиділа обнявши коліна, задумливо дивлячись у маленьке віконце.

- Чому не спиш? - хрипким від втоми, з дещицею ніжності голосом, сказав він. - Я міг не повернутися до ранку, - поцілувавши її в чоло, владика розтягнувся поруч із нею.

- Нічого в мене не виходить. Яка користь від цього мого дару?! - зітхнула Джин, пристроюючись у нього під боком, згорнувшись, як кішка. - На тебе біду накликала, цьому навіженому примарі не знаю як допомогти, так само як і своїм друзям, вже колишнім, безіменні мене ненавидять і не хочуть жити. Яка з мене користь?

- Годі тобі, Джинджер. Хіба мало тобі того, що з тобою мені білий світ миліше? - сонно пробурмотів Варон. – Спи, невгамовна. Все ти зможеш. Ми зможемо…

Рано вранці, притискаючись до сильного, теплого тіла Варона, відчуваючи, як рівно б'ється його серце, Джин знову відчула, що вона ось-ось захлинеться від своєї любові до нього. Узявшись покривати поцілунками його потужні, посмуговані бойовими шрамами груди, вона все ж таки його розбудила. Пристрасть владики спалахнула миттєво. Поглянувши на неї з вдячністю і обожнюванням, перекотившись і накривши її своїм тілом, Варон раптом завмер. Джин теж відчула присутність когось за дверима.

- Це Норм, - з упевненістю шепнула вона, не бажаючи відпускати Варона.

- Щось невідкладне?! - дратівливо кинув Варон убік дверей.

- Почекає, - глухо пролунало у відповідь. Занадто кмітливий Норм тихо забрався геть, даючи закоханим відстрочку. Будучи відданим Варону до глибини душі, він особисто залишився на варті, чекаючи, коли його командор покине свої покої. Норм як ніхто розумів наскільки важлива Джинджер для Варона і до якої міри вразлива ситуація, в якій вони всі опинилися. Час від часу його погляд спрямовувався убік гір, за якими розкинулася вічна мерзлота, і думки, які ятрили цього дракона,  заповнювали його очі відчаєм.

- Так що сталося, наш славний Норм? - перебуваючи в доброму гуморі, на ходу застібаючи плащ, поцікавився Варон. Сонце піднялося ще вище, ясне небо і ліловий горизонт віщувало до ночі пургу. Але поряд з ним йшла його Джинджер і якась там майбутня негода здавалася такою дрібницею.

- Ми розвідали шлях до Вахалли. Там нас не чекають, тому повинно вийти. А ще повісилася одна з безіменних рабинь, - Норм покосився на зблідлу Джин. - Як накажеш вчинити, командор? Згідно із законом - їх всіх слід покарати.

- Я не стану карати інших безіменних, - насупився Варон, тому що він теж прекрасно бачив вираз обличчя Джинджер. - Ми спустимося вниз, і я скажу їм пару слів. А потім ми з тобою по карті обговоримо шлях на Вахаллу. Ти йдеш зі мною, Джин. І хто-небудь покличте лікаря.

- Він вже там, - Норм навіть не дивувався подібній  м'якості свого командора. - Мені йти з вами? Або можна тихенько почманіти тут? Інакше боюся, я не витримаю, розчулюся і заплачу.

- Що ще ? - гаркнув Варон, поглядом вимагаючи від Норма пояснити його уїдливість.

- Розумію, що тобі плювати на мене, владика Норм, - втрутилася раптом в розмову Джин, але Норм не дав їй договорити.

- Ось тут вже ні! Мені не плювати на тебе, бо Варону до тебе не все одно! Особисто я не вважаю, що потрібно возитися з безіменними - це дрібниця, про яку взагалі не варто було починати розмову, раніше б так і було. У нас тут є куди більша біда, на нас тут весь північ війною збирається йти, і вони прихлопнуть нас тут, як клопів, тому що нас мало. Але у вас же любов! Ні, любов - це чудо, як прекрасно, тільки жити нам залишилося зовсім трохи. І ви збираєтеся витрачати залишки свого життя на те, щоб спускатися сходами і тріпатися.

Варон посміхнувся, хитаючи головою:

- Що ж, друже, - грюкнув він його по плечу. - Раз вже так йдуть справи, важлива кожна дрібниця. Життя повне ними. І я буду насолоджуватися кожним кроком по цих обледенілих сходах. І ось ще що - я не збираюся незабаром подихати і тобі не раджу!

- Це я винна, - крокуючи поруч з ним, картала себе Джин. - Я дозволила їм сподіватися.

- Немає тут твоєї провини, - спокійно відгукнувся Варон. - Сама говорила, події тих днів привели нас один до одного.