Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Якщо кров тече 📚 - Українською

Читати книгу - "Якщо кров тече"

323
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Якщо кров тече" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 107
Перейти на сторінку:
знали про цю істоту багато років, полювали на неї…

— Не полювали, — каже Ден. — Точніше буде сказати «стежили». Бред переглядає інтернет десь із 2005 року. Ми шукаємо його в кожній трагедії, в кожній масовій стрілянині. Правду кажу, Бреде?

— Так, — каже Бред. — І не завжди знаходимо: його не було в Сенді-Гук чи в Лас-Веґасі, коли Стівен Педдок убив багато людей на концерті, але він працював на WFTV в Орландо у 2016-му. На другий день брав інтер­в’ю в тих, хто вижив у стрілянині в нічному клубі «Пульс». Він завжди обирає тих, хто найбільше розтривожений, хто був усередині або втратив друзів.

Звісно, що так. Звісно. Їхнє горе смачніше.

— Але ми не знали, що він був біля нічого клубу, аж до вибуху в школі минулого тижня, — каже Бред. — Правда, дідусю?

— Не знали, — погоджується Ден. — Хоч і ретельно перевірили всі випуски новин про «Пульс» у подальші дні.

— Як ви його пропустили? — питає Голлі. — «Пульс» же трапився чотири роки тому! Ви ж казали, що ніколи не забуваєте облич і на той час уже знали Ондов­скі, бо навіть зі змінами це завжди одне й те саме свиняче обличчя.

Вони однаково спантеличено насуплюються, тож Голлі повторює розказане Біллом про те, що в більшості людей або свиняче, або лисяче обличчя. У кожній побаченій тут версії Ондовскі його обличчя округле. Іноді трохи, іноді дуже, але це завжди свиняче обличчя.

Бред усе одно має розгублений вигляд, але його дід усміхається.

— Це точно. Мені подобається. Хоча трапляються й випадки, коли в деяких людей…

— Конячі обличчя, — закінчує за нього Голлі.

— Саме це я й збирався сказати. А ще в деяких бувають тхорячі… хоча, мабуть, можна сказати, що у тхорів є лисячі риси, так? Безперечно, Філіп Генніґен… — Він змовкає. — Так. Закладаюся, що в цьому аспекті у нього завжди лисяче обличчя.

— Я не розумію.

— Зараз пояснимо, — каже Ден. — Покажи відео з «Пульса», Бреде.

Бред запускає відео і розвертає айпад до Голлі. Знову кореспондент веде репортаж, цього разу перед величезною купою квітів і табличок з написами на зразок «БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ Й МЕНШЕ НЕНАВИСТІ». Репортер починає брати інтерв’ю в заплаканого юнака, у котрого по щоках розмазаний або бруд, або залишки туші. Голлі не слухає, і цього разу вона не скрикує, тому що не має на це повітря. Репортер — Філіп Генніґен — молодий, білявий, худий. Він ніби пішов працювати одразу після школи, і Білл Годжес справді назвав би його обличчя лисячим. Генніґен дивиться на співрозмовника з чимось схожим на турботу… співчуття… симпатію… або ледве замасковану жадобу.

— Зупини, — каже Ден до Бреда. А тоді до Голлі: — Ти в порядку?

— Це не Ондовскі, — шепоче вона. — Це Джордж. Чоловік, що привіз бомбу до школи Макріді.

— О, але це і є Ондовскі, — каже Ден. Говорить м’яко. Майже лагідно. — Я вже казав тобі. У цієї істоти не одна схема, а дві. Щонайменше дві.

13

Голлі вимкнула телефон ще перед дверима Белла і згадує про нього аж коли повертається до свого номера в «Ембасі Сьютс». Її думки кружляють і перекидаються, наче опале листя на сильному вітрі. Коли вона таки вмикає його, щоб продовжити звіт для Ралфа, то бачить чотири есемески, п’ять пропущених і п’ять повідомлень у голосовій пошті. Пропущені й голосова пошта — всі від матері. Шарлотта знає, як писати есемески, — Голлі їй показала, — але ніколи не завдає собі з ними клопоту, принаймні коли йдеться про доньку. Голлі здається, що мати не вважає текстові повідомлення придатними для того, щоб по-справжньому надійно заманити її в пастку почуття провини.

Вона відкриває перше повідомлення.

Піт: Усе гаразд, Г? Я стережу лавку, тож роби своє й не турбуйся. Кажи, коли буде щось треба.

Голлі всміхається.

Барбара: Я взяла фільми. Наче хороші. Я поверну, дяк. 

Джером: Начебто натрапив на щось про того шоко­ладного лабрадора. В Парма-Гайтс. Перевірю. Якщо буде щось треба, я на мобільному. Не вагайся.

Останнє теж від Джерома: Голліберрі. 

Попри те, про що вона дізналася в будинку на Лафаєт-стріт, вона не може не засміятися. І мало не пустити сльозу. Вони всі турбуються про неї, як і вона про них. Це дивовижно. Вона намагатиметься спиратися на це, поки розбиратиметься з матір’ю. Вона вже знає, як закінчується кожне голосове повідомлення Шарлотти.

«Голлі, ти де? Подзвони мені». Це перше.

«Голлі, мені треба поговорити з тобою про те, щоб навідати твого дядька на цих вихідних. Подзвони мені». Друге.

«Де ти? Чому в тебе вимкнений телефон? Це дуже нерозважливо. А якби тут сталося щось термінове? Подзвони мені!» Третє.

«Та жінка з “Пишних пагорбів”, місіс Бреддок, вона мені не подобається, якась дуже пихата, вона дзво­нила й казала, що дядько Генрі дуже засмучений! Чого ти мені не дзвониш? Подзвони мені!» Потужний номер чотири.

П’ятий уже сама простота: «Подзвони мені!»

Голлі йде до ванної, розкриває похідний набір і приймає аспірин. Тоді стає на коліна й складає руки на краєчку ванни.

— Боже, це Голлі. Мені зараз треба подзвонити матері. Допоможи мені пам’ятати, що я можу за себе постояти без бруду і злості, не розводячи сварки. Допоможи закінчити цей день без куріння, бо мені й досі кортить, особливо в такі часи. А ще я досі сумую за Біллом, але я рада, що в моєму житті є Джером і Барбара. Піт теж, хоч до нього іноді трохи повільно доходить. — Вона починає вставати, а тоді повертається в попередню позу. — Мені також не вистачає Ралфа, я сподіваюся, що він добре відпочиває з дружиною і сином.

Укріпившись таким чином (принаймні вона на це сподівається), Голлі телефонує матері. Здебільшого говорить Шарлотта. Мовляв, Голлі не каже, де вона, що робить і коли повернеться, й це Шарлотту дуже сердить. Під цим гнівом Голлі відчуває материн страх, тому що Голлі втек­ла. У Голлі тепер власне життя. Такого не мало статися.

— Що б ти там не робила, цих вихідних мусиш повернутися, — каже Шарлотта. — Треба разом поїхати навідати дядька Генрі. Він наш родич. Ми єдині, хто в нього є.

— Не виключено, що я не зможу, мамо.

— Чому? Я хочу знати!

— Тому що… — «Тому що в мене справа на руках». Так сказав би Білл. — Тому що я працюю.

Шарлотта починає плакати. За минулі років п’ять це завжди було її останнім засобом, щоб змусити Голлі підкоритися. Тепер плач уже не діє, але це все одно її стандартна тактика, і від неї все одно боляче.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Чи це правда? Так. Матір перестала їй подобатись, а любов без симпатії — це як ланцюг з наручниками на обох кінцях. Чи може вона розірвати ланцюг? Збити з себе наручник? Напевне, так. Вона багато разів обговорювала таку можливість з Еллі Вінтерс, особливо коли мати сказала їй (з гордістю), що проголосувала за Дональда Трампа (фу!). Чи зробить вона це? Не зараз, а можливо, й ніколи. Поки Голлі росла, Шарлотта Ґібні втовкмачувала їй — терпляче, може, навіть із хорошими намірами, — що Голлі бездумна, безпомічна, безталанна й безтурботна. Що вона «без».

1 ... 60 61 62 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо кров тече"