Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

— Гарно, — кивнув я на малюнок, привертаючи увагу дружини.

— Угу… — замислено пробурмотіла та. — Гм… А це ідея… І дуже навіть не погана…

— Ти про що?

— Потім, — відмахнулася Ніка. — Це ще треба добре обміркувати. Маєш свої клопоти. Ними і займайся. Вечором розповім. Якщо буду певна.

— Гаразд… — не став я наполягати. Жінки такі. Або не спиниш — хоч рота затуляй, або кліщами слова не витягнеш. Якщо не хоче.     

  Арена. Геть така ж сама, як і та, де я провів більшість свідомого життя. Тільки розфарбована як зебра, біло-чорними смугами. Не знаю, на що саме мало натякати таке забарвлення, можливо на те, що тут життя і смерть стоять поруч? А, можливо, ланіста, жадібний як і усе їх плем’я, просто зекономив на фарбі. 

О, а ось і він сам. Павук — власною персоною. Довготеслий, цибатий, скуйовджений, як розбурхане вороняче гніздо.

— Макс?! Чурбан залізний! Ти?! Очам не вірю. Яким чином? Начебто жодних змагань не намічалося? Принаймні ні про що таке Круглій мене не повідомляв.

Ланіста, що стояв на порозі свого закладу, прудко кидається до нас, широко розпростовуючи руки для обіймів. У цю мить і справді нагадуючи павука, який поспішає схопити муху, що мала необачність потрапити у його ловецьку сіть.

— Я… Але не для змагань. Просто подорожую з молодою дружиною. От і до вас заїхав. Готель шукаю.

— Який готель?! — замахав руками ще швидше Павук. — Хочеш образити? Я ще не забув, як приймали нашу команду у К-019 минулого року. Так що, не вигадуй. Люкс не обіцяю, але цілком пристойний двокімнатний номер у нашому готелі тебе вже чекає. Он ту будівлю бачиш? — вказує на двоповерховий блок, грайливо-помаранчевого кольору. — Пішли.

— Ну, дякую…

— Постривай з подяками, — вираз радості і гостинності поволі змінюється на діловий. — Тебе самі небеса прислали. Хоч і не годиться одразу до справ, спершу гостя треба почастувати, але я маю для тебе пропозицію, котра і настрій, і апетит покращить. Ой… — тут ланіста робить винувате обличчя і злегка вклоняється дружині. — Прошу вибачити мою невихованість. За усіма тими клопотами геть про правила хорошого тону забуваєш. Скоро на власне ім’я відзиватися перестану, бо забуду, як мене звати… Карпо Іванович. Для друзів Макса — Павук. А як звати чарівну панночку?

— Вероніка.

— Чудове ім’я… — ланіста зображає уклін. — Щиро радий познайомитися з тією, що нарешті зуміла загнуздати Залізного жеребця. Ну і, вітаю, звісно…

— Дякую… — Ніка киває у відповідь і робить крок убік і назад, зміщуючись мені за спину. Схоже, не викликає Павук у неї довіри.

— Так от… — ланіста хапає мене за руку. — Про проблеми… Ти про Нестримного Рея чув?

— Ні, — мотаю головою. — А хто це?

— Саме та проблема, про яку я говорю, — зітхає Павук. — Виняткових здібностей і перспектив хлопчина. Справжній самородок. Але, поки не проведе бодай один бій із кимось з першого ешелону — ніхто і звати ніяк. А як його провести, якщо гільдія править таку суму забезпечення, що мені її вимовити страшно. Навіть якщо я продам усе майно і себе самого у довічне рабство, то і половини не зберу.

— Співчуваю…

Так, з проведенням демонстраційного бою, коли боєць хоче перейти у вищий дивізіон, завжди були проблеми. В основному через те, що ніхто з ветеранів не хотів зійтися на Арені з новачком. Адже програш автоматично скидав його вниз у табелі рангів. А кому хочеться ризикувати. Тож гільдія і вигадала свого роду компенсацію. Ланіста новачка мав внести суттєву заставу, начебто для забезпечення проведення поєдинку. Насправді цю суму отримував переможений. Щоб не так гірко було. І, як не дивно, це спрацювало. Ветерани, які відчували, що їх кар’єра завершується і пора на спочинок, за рахунок цих виплат організували собі щось на кшталт вихідної допомоги.

Ну, а чого? Усім вигідно. Новачок, незалежно від результату, отримує свій кваліфікаційний бій, який дозволяє йому перейти у вищий дивізіон, а ветеран, у випадку поразки — пенсію. Усім… Окрім ланісти новачка. Бо заставу виплачував він. Хоча, тут теж була певна логіка. Впевнений у своєму бійцю — ризикуй. Ні? Сиди рівно і не лізь поміж дорослих хлопців.

— Угу… — неуважно махнув рукою Павук. — Але ти можеш зробити значно більше, ніж просто поспівчувати.

— І що?

— Допомогти нам…

Після попередження поліцейського про те, що справи у тутешнього ланісти йдуть не надто гладко, я вже був готовий отримати від нього пропозицію вийти на пісок Арени. Але, що усе буде закручено ще сильніше, не чекав. Тож продовжував робити вигляд, що нічого не розумію і тягнути час.

— Позичити грошей на заставу? Ну, — я розвів руками. — Вибачай, але чутки про мою заможність сильно перебільшені. 

— Кинь, Макс… Ти ж не всі мізки відбили. Думаю, ти вже все зрозумів. То що скажеш?

— У мене будуть проблеми з Круглієм.  

— Не буде… — енергійно мотнув головою Павук. — Ми проведемо його як товариську зустріч. Тобто, регламент порушено не буде, але мій хлопчина зможе записати у свій реєстр поєдинок з бійцем екстра-ліги. Неодноразовим призером і чемпіоном. Що навіть суттєвіше за класифікаційний бій. Ну? Згоден?