Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Потім мені спало на думку, що слід шукати зовсім не двері. Адже двері не можуть відчинятися назовні, позаяк жодна із стін горища не є глухою. Всі чотири стіни, і поздовжні і поперечні, дивляться на обійстя. Отже, якщо треба шукати не двері, значить — лаз. Ох і бовдур же я! Як це мені раніше не спало на гадку, про це ж навіть у «Бібліотеці для юнацтва» пишуть. Мені не стіни треба обмацувати, а підлогу.

Одне діло сказати, а інше — зробити. З підлогою гірше, аніж зі стінами. Потрібно було перелазити чи наступати на найрізноманітніші речі: розкидані дошки, поламані сітки з ліжок чи койок, купи залізних будівельних рейок, старезне воляче ярмо, навіть знайшлося сідло коневі. А поміж усім цим — скупчення мертвих мух, що позалітали сюди ще в минулому році, ховаючись від перших холодів, але не спромоглися їх пережити. Про павутиння, що звисає від однієї стіни до іншої, немов старі штори у колись розкішному зачарованому замку, годі й казати.

У слухових вікнах раз по раз спалахувала блискавка, і на горищі ставало чимдалі темніше, навіть попри те, що надалі злива вщухла, а гроза покотилася деінде. Вежа Алхіміка, загадковий замок, бранець Казабелли, таємниця Моранде, Північна башта, таємниця Залізної Маски, старий млин, загадка Аквафорте... Святий Боже, я ж сиджу на горищі під час справжнісінької грози, від удару блискавки мені на голову може впасти дах, а я спостерігаю за цим очима старого букініста. «Старожитнє піддашшя» — підписавшись «Бернаж» чи «Каталані», я міг би написати ще одну дитячу оповідку.

Врешті, я на щось натрапив. Під шаром незбагненних безформних предметів виднілися східці. Обдерши в кров руки, я розчистив простору ділянку, і ось вона — Жадана Винагорода сміливому шукачеві: лаз. Крізь нього ходили дід, Мазулу, та й я сам бозна-скільки разів ступав сюди ногою, переживаючи наяву купу найрізноманітніших пригод, прочитаних на сторінках книжок. Ох і дивовижне ж у мене було дитинство!

Лаз відкривався дуже легко, навіть попри те, що, підіймаючи кришку, я здійняв величеньку хмарину куряви, адже за півстоліття у ці щілини позабивалося чимало бруду і пилу. Цікаво, що там, під лазом? Елементарно, Ватсоне, — східці. І це дійсно цікаво, навіть попри те, що вони майже недоступні, особливо для моїх старечих ніг, що вже налилися від двогодинного нахиляння-розгинання і тагання всілякого мотлоху. Безсумнівно, у дитинстві я відчиняв лаз одним махом, та наразі я вже поважний шістдесятирічний старець, а все одно поводжуся, немов малий розбишака, що намагається вкусити себе за пальця на нозі (їй-бо, я й на гадці не мав нічого такого, але, як на мене, не було б нічого дивного, якби я, лежачи вночі під ковдрою, намагався вхопити себе за палець, хоч би на заклад).

Коротше, я таки спустився. Унизу була майже суцільна темрява, лише кілька тоненьких промінчиків світла пробивалися крізь віконниці, що вже закривалися дуже погано. У пітьмі кімната видавалася величезною. Я поспіхом пішов відчиняти вікна — як і очікувалося, капличка була такого ж розміру, як дідів кабінет і моя спальня разом узяті. Недалечко стояв напіврозвалений позолочений вівтар, біля якого впритул були чотири матраци — ліжка, на котрих спали втікачі. Але, окрім цих матраців, від їхнього перебування у капличці не залишилося й сліду. Натомість були сліди того, що у кімнаті мешкали й до них, принаймні я.

Проти вікон уздовж стіни стояли стелажі, повні друкованої продукції: журналів, газет. Усі вони були розкладені на декілька стосів, різних заввишки, ніби йшлося про зовсім різні колекції. Посеред кімнати стояв довгий стіл, обабіч котрого — два стільці. Поряд з тим місцем, де колись були вхідні двері (про це свідчила непрофесійна кладка, зроблена моїм дідом разом з Мазулу нашвидкуруч, усього за годину: цемент вип’ячувався поміж цеглинами, бо кладку порівняли кельмою лише ззовні, з коридору, а тут лишили все, як є), я зауважив вимикач. Власне, я й не сподівався, що засвітиться хоч одна лампа і, як виявилось, недарма. Незважаючи на те, що зі стелі рівновіддалено одна від одної висіло кілька люстр на білих платах, жодна з них не засвітилась. Можливо, за півстоліття миші поперегризали дроти, якщо, звісно, спромоглися пролізти крізь лаз у підлозі. Втім, це ж миші... Може, замуровуючи двері, дід з Мазулу самі зіпсували проводку.

Але о цій порі денного світла мені було цілком достатньо. Я почувався, наче лорд Карнавон, що вперше за кілька тисяч років ступає ногою до гробниці Тутанхамона. Єдина небезпека, якої слід було остерігатися, — це укус таємничого скарабея, що століттями чатував у засідці. Ймовірно, у кімнаті все було саме так, як я залишив, коли приходив сюди востаннє. Втім, мабуть, не треба відчиняти вікна занадто сильно, аби ненароком не порушити дрімливу атмосферу цієї каплички.

У мене навіть не стало духу поглянути, що ж лежить у тих стосах. Але що б то не було, воно належало мені, лише мені — то були мої особисті речі, бо інакше вони б лежали у дідовому кабінеті і дядько з тіткою давно б позносили їх на горище. От я й питаю: наразі, нащо мені все згадувати? Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко, і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілей смакувати все ab ovo[180]. Я знову робив те ж саме, що й тоді. Як Піппіно, починаючи із старечих років ішов до років своєї квітучої юності. Тепер я міг притримуватися того, що відбуватиметься зі мною опісля, бо, врешті-решт, це те ж саме, що коїлося зі мною тоді.

У капличці час ніби зупинився. Хоча ні, стривайте, він не зупинився, він повернувся назад. Це все одно, що перевести годинникові стрілки на добу назад. І зовсім неважливо, що вчорашня четверта година схожа на сьогоднішню, вам достатньо знати (а я це, безсумнівно, знав), що зараз четверта година вчорашнього дня. Чи дня сто років тому. Мабуть, саме так почувався лорд Карнавон.

Мені спало на думку, що якби у цю мить мене побачили чорнобригадники, вони б думали, що зараз за вікном літо 1991 року, але насправді (і про це знав лише я) зараз для мене надворі стоїть літо 1944 року. Тому навіть офіцерові чорнобригадників у рукавичках довелося б зняти капелюха, адже він входив би до Храму Часу.

11. На пісках Капокабани