Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Розділ 14

Лідія навіть не помітила, як поряд опинився Раймар. Він м’яко поклав її руку собі на лікоть та допоміг подолати декілька сходинок.

- Знаєш, я могла б й сама, - промовила дівчина.

- Не хочу, аби тут знову завертілися якісь відьомські штучки, - скривився герцог та підвів співрозмовницю до фонтану.

Невеличкі бризки води напрочуд добре освіжали тіло. А от настрій у Лідії псувався з кожною секундою дедалі більше.

- Звичайно, - знизала вона плечима і різкувато висмикнула руку. – Чого ще від мене чекати, так?

- Ти звинувачуєш мене в тому, що тебе легко сплутати з відьмою? – здивувався Раймар.

- Не легко! – сміливо обурилася дівчина. – Ти вже встиг приписати мені стільки небезпечних вмінь, що будь я темною чаклункою, то вже давно б викрила себе принаймні зовнішністю. Моя шкіра мала б темні вени, очі б змінили колір на червоний, а про зуби та нігті я взагалі мовчу. Але не хвилюйся, я знаю, як нам уникнути нав’язаного спілкування.

- Ти зараз про що? – нахмурився герцог.

- Ада підказала мені, що наше одруження може розірвати інша богиня. Аби тільки була сильнішою від Олеандри. Покровителька Вісси ідеально підходить.

- Чудова новина, - трохи холодно відізвався чоловік. – Тоді можемо вирушити…

- Ні! – різко перебила його молода знахарка. – Я не хочу бути поряд з тобою! Можеш відправити зі мною когось із солдат. Та хоч цілий загін чи армію! Я не проти. Але тебе поряд бачити не хочу!

- Що на тебе найшло? – Раймар стояв на місці, як вкопаний та щиро не розумів, що відбувається. – Ти увесь вечір буравила мене поглядом, а тепер верзеш казна що.

- Це моє життя, чорт забирай! – сердилася Лідія. – І я буду вирішувати, що з ним робити! Олеандра нав’язала тебе мені, але помилилася. Я звільню нас від цього недоречного зв’язку і кожен піде своєю дорогою.

- Лідіє! – герцог нарешті зрушив з місця і спробував нависнути над дівчиною.

- Післязавтра я поїду до Вісси, - знахарка спритно відскочила убік та, попрямувавши до палацу, кинула через плече: - Без тебе! Інакше, заприсягаюся, напою тебе по дорозі сонним зіллям, а потім втечу.

Герцог не встиг що-небудь додати, оскільки співрозмовниця ледве не бігом піднялася по сходах та зникла за вітражами. Лідія тим часом попросила вибачення у королівської сім’ї і поспішила до своєї кімнати.

- Яка муха її вкусила? – здивувався Вільям.

- Двометрова, темноволоса, під сто кілограм, - сердито процідила крізь зуби його дружина, спостерігаючи, як до їдальні заходить Раймар. – Коханий, а залиш нас будь-ласка.

- Що? – отетерів король.

- Мені треба поговорити з герцогом Schlüsselverwalter, - пояснила Хімора і красномовно зиркнула на чоловіка.

Вільям лише хмикнув у відповідь, але в ту ж мить вийшов геть та навіть прикрив за собою двері.

- Що знову? – скривився Раймар. – Давай пізніше. Зараз мені треба розібратися…

- У собі! – перебила його молода жінка і вказала на стілець навпроти себе. – Сядь.

- Хіморо, я серйозно, - спробував відмахнутися чоловік, але у вагітної був настільки впертий погляд, що він вирішив приділити їй декілька хвилин.

- Що вона сказала? – поцікавилася Хімора. – Ні, не так. Перекажи мені дослівно вашу розмову.

Незадоволено зітхнувши, Раймар виконав її прохання. Хоча, яке ж це прохання? Наказ. І щось підказувало відьмолову, що їх розмова з королевою затягнеться на довше, ніж декілька хвилин.

- І правильно зробила, - фиркнула Хімора, вислухавши герцога. – Я б теж не хотіла, аби поряд зі мною була така людина.

- Не зрозумів! – обурився Раймар. – Я що, по-твоєму, не здатний захистити її від небезпеки?

Королева глибоко зітхнула, потерла перенісся і почала з іншого боку:

- Не люблю я порушувати обіцянки, але в нас немає часу. От уяви, що ваш зв’язок розірвано. Ну от сталося таке! Наприклад, темна чаклунка якось постаралася. І все – ти тепер вільний.

- Непоганий варіант, - тихенько пробурмотів собі під носа герцог.

- А тепер постав себе на місце Лідії, - продовжила молода жінка. – Як їй знати, що ти захищатимеш її до останнього?

В їдальні повисла тиша. Раптово Її Величність задумалася над тим, а що як Раймар не захищатиме Лідію? Що, якщо йому буде байдуже? Варто лише зникнути зв’язку і герцог вирішить владнати все по-іншому?

- Ну… Гм… - несподівано зам’явся чоловік. – Я прямо не говорив їй, що буду допомагати. Але буду! Хіморо, на кону вся Цвітославія. Як я можу кинути все на плечі дівчини та ще й чужинки? Я б не зміг залишити її напризволяще.

- Ну от скажеш ти їй це. Добре, - кивнула королева. – Чому вона має вірити тобі?

- От зараз прикро навіть…

- Я серйозно, Раймаре! Чому вона має вірити твоїм словам, якщо ти її словам не віриш?

- Це ще чому? – обурився герцог та ледве не скочив на ноги. – Я ж привів її сюди і згоден, що Олеандра справді дала їй якесь доручення.