Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Топаз і Рубер здригнулися, а їхні обличчя наповнилися шоком. Вони схвильовано переглянулися — здавалося, ніколи навіть не розглядали такого варіанту розвитку подій.

— Ні... ти що це ж... це неможливо, — Топаз зробив крок уперед, але його голос уже не був таким впевненим.

Я повільно повернула голову до них, змушуючи себе залишатися спокійною та не заплакати. Знову...

— Заблокований зв’язок теж був неможливий. Чорні зерна теж були неможливими. Забагато цього слова останні дні ви не знаходите? — Я зробила глибокий вдих, намагаючись вирівняти дихання. — Тож... якщо Елементи більше не можуть з’єднуватися зі мною, що їм заважає просто відправити мене назад?

Їхні обличчя застигли, неначе я вдарила їх цими словами. Хоча так і було. Я відвернулася, не в змозі дивитися в очі. Боягузка.

— Ви ж самі сказали... — мій голос було ледь чутно. — Я повернуся, коли Ерде вже не буде мене потребувати. І мені здається, що все вже до того йде.

Щось гаряче капнуло на руку.

Сльози.

Не стрималася таки. Я швидко витерла їх, поки вони не помітили та повернулася глянувши їм в очі.

— Ні... — голос Топаза був хриплим. — Ми не дозволимо цього.

Рубер підійшов ближче, в його погляді спалахнув знову гнів.

— Чуєш? Забудь навіть думати про таке! Ерде потребує тебе. Ми потребуємо тебе!

— Це не в наших силах... вже ні, — прошепотіла я.

— А якщо в наших?! — він схопив мене за плечі, змушуючи дивитися йому в очі. — Ми не знаємо, що зараз відбувається, але одне я знаю точно: ти нікуди не підеш. Я не відпущу тебе!

— Руб...

— Ні, — перебив він. — Ми не втратимо тебе. Ми знайдемо вихід, чуєш мене?!

Топаз підійшов ззаду, його долоня лягла на моє плече — тепла, впевнена, така рідна.

— Ти потрібна нам навіть без сили ясно! А отже, ти потрібна й Ерде. По-іншому бути не може.

Його голос був тихим, але сповненим незламної віри в мене... в нас.

Сльози знову поктекли по моїх щоках, нестримні, гарячі, але цього разу вони приносили не біль, а полегшення.

Я все ще була їм потрібна.

Не просто як Обрана. Не просто як частина для порятунку їхнього світу. Я була потрібна саме їм. Ми стояли обійнявшись, і вони мовчки чекали, поки я випущу всі свої емоції виплакуючи все, що тримала в собі всі ці дні. Ця підтримка була найкращим, що вони могли дати в цю мить.

Рубер лагідно проводив пальцями по моєму волоссю, а Топаз ніжно гладив спину, трохи незграбно, але ідеально для мене. Ці дотики були заспокійливими, справжніми, такими, що не вимагали слів.

— Я хочу дещо зробити, Каті. Закрий очі, будь ласка, — тихо промовив Рубер не відпускаючи мене.

— Навіщо?

— Просто прочитав одну цікаву інформацію, хочу перевірити.

Дивно, але чом би й ні? Зараз потрібно було хапати за всі можливості.

Я зробила, як він попросив, і через кілька миттєвостей відчула, як він відпустив мене та зробив крок назад.

— Не підглядай!

— Що?  

Коли щось м’яко торкнулося моїх очей.

— Пов’язка?! Ви що там задумали? Попереджаю, я не фанатка рольових ігор!

— Ти про що? — розгублено запитав Топаз.

Оу... упс. Збоченка. Десь поруч почулося тихе хихотіння Рубера, він точно зрозумів, що я хотіла сказати.

— Та то я так, до слова прийшлося, — я поспішно прокашлялася, намагаючись заглушити ніяковість. — То що ви хотіли?

— Пам’ятаєш, ти питала, чи є можливість одночасного злиття з декількома Вартовими?

— Так... звісно. І ви сказали, що це неможливо.

Невже вони...

— А ти ж сама казала, що цього слова вже забагато останнім часом. Тож якщо все змінюється, то, можливо, це все реально?

Я застигла з пов’язкою на очах:

— Ідея хороша, але чому я маю стояти з зав’язаними очима?

— Покладися лише на свої відчуття, — тихо прошепотів Топаз. — Відпусти все. Забудь, що сталося за останні дні. Є лише ця мить, лише ми.

Окей... спробую. Зробила глибокий вдих. Це буде важко, воно так міцно засіло в мені, що розслабитися здається чимось із фантастики.

— Я готова.

Взагалі не готова. Ні-ні-ні.

Спершу нічого не відбувалося, але потім їх пальці обережно лягли на мої. Друга рука теж опинилася в теплих долонях. Одна була трохи гарячішою, друга — більш прохолодною. Їхні пальці повільно провели вгору, викликаючи мурашки по всьому тілу, хоча в кімнаті не було холодно.

Я стояла, чекаючи... Чекаючи на що? Має бути якийсь знак? Світло? Сподіваюся не в кінці тунелю... так стоп!