Читати книгу - "Ціна збереження , Невидимі крила"

Дні після лікарні здавалися Леї нескінченно довгими. Вона лежала в ліжку, дивилася в стелю і не могла впізнати себе. Її тіло було втомлене, а душа — наче виснажена до дна. Все дратувало. Від звуку маминої кави на кухні до тиші, яка панувала у її кімнаті.
Кай писав. Часто. Але вона не завжди відповідала. Іноді хотіла, щоб він просто був поруч, але не говорив нічого. Іноді — навпаки, хотіла кричати йому, що це його теж вина. Але сил не було. Ні на крик, ні на прощення.
Її очі втомились плакати. Хоча всередині — все ще текли сльози. Тепер вона знала: повернутись у те минуле, в ту себе, яка вірила, що «після цього разу все буде інакше» — вже неможливо.
Іноді їй здавалося, що світ продовжує жити без неї. У соцмережах усі усміхаються, в місті шумлять трамваї, а вона мовчки тримає руку на животі й запитує: «А якби…?»
Я не та, що була. І вже ніколи нею не стану. 

Лея поводилася жахливо. Вона це знала — і водночас нічого не могла з собою вдіяти. Фізичний біль роз'їдав її зсередини, а моральний — стискав душу так, ніби на неї навалився цілий світ. Вона зривалася на всіх: на маму, на друзів, на Кая.
Сварки з ним стали буденністю. Іноді через дурниці — через не таке слово, не ту інтонацію, не ту відповідь. Він терпів. Терпів, поки міг. Але в моменти, коли й сам зривався, Лея ламалася ще більше. Вона сиділа в кутку кімнати, затискаючи голову руками, і шепотіла: «Мені погано, дуже погано…»
І коли Кай бачив її в такому стані, щось усередині в ньому змінювалося. Його обличчя ставало м’яким, а голос — винуватим.
— Лєє, — шепотів він, — коли я знову почну нести дурню, коли я буду різкий… нагадуй мені. Будь ласка, просто скажи мені: “Мені погано”. Я зупинюсь. Я не хочу, щоб ти страждала.
Але Лея не розуміла. Не розуміла, чому він стає хорошим лише тоді, коли їй зовсім зле. Чому не може бути поруч просто так — не з жалю, а з любові. І в її очах з’являлося те, чого Кай боявся найбільше — відчуження.