Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Хай хто тут був, хоч яка була причина його візиту, нічого хорошого в тому нема. Це не поліція. Вони не приїхали б отак посеред ночі й не кралися через задні двері. Існує лише два варіанти: випадковий злодюжка, якому пощастило знайти відчинені двері; або це вбивця.

Як би мені хотілося, щоби то був злодій. Ця ситуація красномовно описує, на яке лайно перетворилося моє життя: випадковий незнайомець, який уночі вдирається до будинку, — для мене найвдаліший перебіг подій. Але серцем відчуваю, що це не так. Тут убивця. Він прийшов по мене.

Обережно, надзвичайно обережно підводжуся, тримаючи ковдру навколо себе, як щит, так, ніби м’яка червона бавовна може мене захистити. Мене заспокоює лише те, що незваний гість, так само, як і я, не захоче вмикати світло. Можливо, в темряві я зумію уникнути зустрічі з ним, заховатися, втекти.

Дідько. Куди йти?

Двері виходять у сад, я впевнена, що вони замкнені. Я спробувала відчинити їх з вулиці, пам’ятаю, як Фло замикала їх в останній наш вечір тут. У неї був ключ. Не маю жодного уявлення, де він.

Я чую його на кухні. Він тихенько ступає по плитці.

У мені — два потужні імпульси. Перший — бігти, вибігти з дверей, помчати нагору, зачинитися у ванній — робити все можливе, щоби втекти звідси.

Другий — стояти й боротися.

Я бігаю. Це те, що я роблю — біжу. Але іноді ти не можеш бігти далі.

Стою, стискаю кулаки, кров шумить у вухах, дихання обривається в горлі. Тікати чи боротися? Тікати чи боротися? Тікати чи…

Черевики хрупотять по склу в коридорі. Потім зупиняються.

Знаю, що вбивця тут, він прислухається. Прислухається до мене. Затамовую дух.

Двері вітальні широко відчиняються.

Хтось стоїть на порозі, мені важко розгледіти. У темряві видніється лише силует, чорний на тлі віддзеркалення в сталі вхідних дверей.

Це може бути будь-хто. Він закутаний у пальто, обличчя ховають тіні. Але потім постать рухається, я помічаю проблиск світлого волосся.

— Привіт, Фло, — насилу вимовляю через напруженість у горлі.

А вона сміється у відповідь.

Вона довго сміється, і сміється, і сміється. Не розумію — чому?

Вона підходить, і досі усміхаючись, до смужки місячного сяйва, її стопи риплять по склу.

І я розумію. Бо це не Фло.

Це Клер.

Вона тримається за одвірок, і я розумію: вона така ж слабка, як і я. Ймовірно, її стан був не такий критичний, як Клер удавала в лікарні. Але їй точно непереливки. Вона виглядає вдвічі старшою за свій вік, таке враження, що її добряче побили, і рани загоїлися лише наполовину.

— Чому ти повернулася? — промовляє вона нарешті. — Чому ти не можеш облишити все?

— Клер? — мій голос хрипить. У цьому немає сенсу. Нічого не має сенсу.

Вона повільно кульгає до дивана, падає зі стогоном на нього. У тьмяному, закритому хмарами місячному сяйві вона виглядає потворно, гірше, ніж я. Обличчя помежоване порізами, величезний синець на лобі, він чорніє в блідому світлі.

— Клер, чому?

Я не можу знайти сенс.

Вона нічого не відповідає. Нінин тютюн лежить на столі біля паперу для самокруток. Кривлячись від болю, вона дістає їх, знову вмощується на дивані, полегшено зітхає. Починає повільно й ретельно скручувати цигарку. Хоча вона в рукавицях, її руки тремтять, перш ніж прикурити, Клер двічі розсипає тютюн.

— Не курила вічність, — вона притуляє цигарку до губ і робить довгу затяжку. — Господи, я скучила за цим.

— Чому? — питаю знову. — Чому ти тут?

Мій мозок і досі відмовляється сприймати те, що відбувається. Якщо Клер тут, отже, вона вбивця. Але чому, як? Вона не мала змоги надіслати перше повідомлення. Вона єдина з присутніх на вечірці, хто не міг це зробити.

Мені треба тікати. Мені варто було би скрутитися за диваном із ножем для хліба в руці. Але я не можу себе змусити це зрозуміти. «Це Клер, — наполягає мозок. — Вона твоя подруга. Вона передає мені цигарку». Як у мареві сну, беру її, вдихаю дим, глибоко затягуюся, тремтіння в кінцівках минає, у голові просвітлюється.

Простягаю цигарку і їй, Клер відмахується.

— Залиш собі, скручу ще одну. Оце так холод. Будеш чай?

— Дякую, — відказую, й досі перебуваючи в дивному стані напівсну. Клер — убивця, але вона нею не може бути. Не здатна думати про те, що робити, тому знаходжу відраду в тих дивних, автоматичних відповідях.

Вона важко зводиться на ноги й шкандибає на кухню. За кілька хвилин клацає чайник, гудуть бульбашки — він закипає.

Що мені слід зробити?

Самокрутка вигоріла, обережно примощую її на журнальний столик. Попільнички нема, але мені все одно.

Заплющую очі, тру руками обличчя, промайнула блискавка. Щось на кшталт проекції під повіками: Джеймс, від світла його кров така ж яскрава, як фарба.

Запах зі сну ще й досі сидить у носі, захриплий голос лунає в голові.

Ледве чутний звук у дверях, я бачу, як Клер плентається з двома величезними горнятками. Ставить їх на столик, я беру горня в руки. Вона сідає на диван, дістає торбинку піґулок з кишені, кидає дві в чай. Руки не слухаються в шерстяних рукавичках.

— Знеболювальні? — запитую, щоб хоч щось сказати. Вона киває.

— Так, мушу ковтати капсулу повністю. Проте я не вмію їх ковтати, — вона хитнулася й здригнулася. — Дідько, гидота. Не впевнена, чи це знеболювальні, чи то молоко скисло.

Роблю й собі ковток. Огидний смак. Чай завжди огидний, але цей навіть огидніший, ніж зазвичай. Кислий та гіркий у поєднанні з цукром, доданим Клер. Нічого, принаймні гарячий.

Мовчки сьорбаємо напій якийсь час, проте я не можу більше німувати.

— Клер, що ти тут робиш? Як ти тут опинилася?

— Приїхала на машині Фло. Вона залишила її батькам, а ті, своєю чергою, лишили ключі в моїй шухлядці, щоб Фло їх забрала. От тільки… вона їх більше не забрала.

Ні. Вона більше не. Тому що…

Клер підводить погляд. Її зіниці над горнятком розширилися в темряві, вони блищать. Вона така вродлива, навіть зараз, загорнута в старе пальто, з порізами та ранами на обличчі, без жодного мазка косметики.

— А щодо того, що я тут роблю, можу спитати про це й тебе. Що ти тут робиш?

— Я приїхала, щоб згадати, — відповідаю.

— Вдалося? — голос лунає так легко, ніби ми сміємося над останньою серією «Друзів».

— Так, — зустрічаюся з її очима в темряві. Тримаю гаряче горня закляклими руками. — Я згадала про гільзу.

— Яку гільзу? — жодної