Читати книгу - "Цензор снів"

Решта часу, що ми пробули на німецькій території, проминула нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Коли німці рушили на Схід, ми, довго не роздумуючи, підважили дошки в його хаті на підлозі, витягли скриньку, в якій господар тримав гроші, вичистили її, написали йому на клаптикові паперу подяку і дали драла. Повернулися ми до Львова разом з німцями, і не просто так, а верхи на танкові, бо ми ще на в’їзді до Львова купили кілька кілець доброї ковбаси. Всі люди вітали визволителів квітами, а ми ковбасою, бо нам дозволили вилізти на танк, і ми отак на тому танку їхали по Городоцькій та махали руками народу, мовби і ми такі самі визволителі. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але у всіх в очах світилася надія, що так, як було за руских, вже не повториться.

Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка — маму москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися совєти. Довелося винаймати помешкання в одних старих пердунів, властиво, я там лише ночував, бо за дня перебувати в тій хаті було неможливо, старі весь час сварилися, випоминаючи одне одному гріхи бурхливої молодості.

Ми з Левком відкопали наш самогон, попивали й думали, як далі жити. І тут йому свінула спасенна ідея. Він за Польщі працював на продуктовій базі, яка належала залізниці й постачала продукти у всі буфети, їдальні та ресторани на шляху від Чернівців до Львова. А що як навідатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два візки й поплуганилися на ту базу. В місті була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так і літало в повітрі з розпоротих лантухів. Але база знаходилася далеко, аж за двірцем, гуди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили самотнього сторожа. Ми його чесно попросили відчинити двері, він відмовився, ми йому запропонували гроші, справжні німецькі марки, він відмовився, вхопив дубельтівку і стрелив. Куля чиркнула мені з лівого боку, тоді Левко дав йому по голові. Потім ми його скрутили, заткали пельку і зачинили в комірці. Рана моя була не поважна, куля не зачепила внутрішніх органів і вилетіла. Я знайшов шматки полотна і запоясався. За одну ніч з 29 на ЗО червня нам вдалося перетягнути з бази цілу купу продуктів, везли ми їх, минаючи найлюдяніші вулиці, брали лише те, що могло зберігатися довший час — борошно, крупи, цукор, чай, консерви, цукерки, горілку, цигарки. Над ранок ми були просто мертві від утоми. Усе награбоване ми поховали в Левка у пивниці.

А тим часом мого господаря трафив шляк, і він завершував свій земний шлях у ліжку, а стара не переставала ґдирати, що мусить ним опікуватися. У хаті запанував стійкий запах випорожнень, і я почав шукати, куди мені переселитися.

Стара викликала лікаря. Заросле тлусте обличчя господаря щоразу надималося й опадало, випускаючи зі свистом повітря. Лікар його послухав, збадав і вийшов на кухню. Я смажив яєчню. Стара запитала тихо, так, аби старий не почув:

— Йому тяжко дихати, так?

— Так, — відказав лікар. — У нього крім інсульту ще й запалення легенів. Готуйтеся до найгіршого.

— А кіко... кіко ше...

— Ну, днів два... три...

— Пане дохтір, у нього вставні щелепи. Як ви гадаєте, без них йому легше було б дихати?

— Напевно.

— А чи ви не могли б вмовити його зняти їх?

Але доктор не мав на те часу, коли він пішов, стара з надією подивилася на мене.

— Ото клопіт... — журилася вона. — задушиться... щоб я скисла, коли не задушиться.

Я зняв пательню з плити і зайшов до покою.

— Пан дохтір сказав, аби вийняти щелепи, тоді легше буде дихати. — Господар люто зблиснув очима і щось нерозбірливе прохрипів. — Він сказав, що ви ще можете виборсатися. Вам треба дихати на повні груди. — Його погляд дещо злагіднів. — Завтра він прийде і буде нас сварити, що ми його не послухали.

Старий роззявив рота і почав пальцем показувати, в який бік треба тягнути щелепу. Я висмикнув одну й другу, половина зубів були золотими, видно, задля фасону. Щелепи були слизькі й мокрі з бульбашками слини. На кухні мене чекала стара і, ледве я встиг зачинити за собою двері, як вона вихопила з моїх рук щелепи і, підступивши з ними до вікна, обстежила свій скарб.

— Дванайцять! — здивовано підвела голову з таким виглядом, ніби це я за ледь помітну секунду виколупав забраклі коронки.

— А скільки мало бути? — запитав я.

— Штирнайцять! Я добре памнітаю. То мені коштувало ого-го! Продала-м свої кульчики. Бо йому захтілося, жиби в писку блискало золото. Де ся поділо дві коронки? Певно, той скурвий син сам їх виколупав і пропив.

— Або з самого початку замовив дванадцять, а вам сказав, що чотирнадцять.

— Нє-е, це неможливе. Я відразу всьо порахувала. Та ж він тоті щелепи на ніч клав до склянки з водою.

Інколи я уявляв собі, як убиваю когось, це доволі захоплюючі фантазії, бо тоді настає підстава для втечі й переслідування, для пошуків схрону і мімікрії, перетворення на людину-невидимку. Стара стала першою жертвою мого уявного вбивства: я розвалив їй голову ослоном, а потім затягнув до покою і кинув під ноги старому. Вся історія мого злочину пролетіла перед моїми очима за лічені секунди. Вкінці я з’їв яєчню, встав з-за столу, зібрав свої речі й кинув старій на прощання:

— По смерті він ще не раз до вас прийде за своїми зубами.

І вийшов. А за спиною лунав розпачливий істеричний крик, у якому вгадувалися ноти розпачу й ненависті, але також і страху, звіриного, а може, й потойбічного.

Довелося проситися до Левка, хоч у нього й не було для мене окремого покою. Та не пробув я там довго, як в середині листопада 1941 року з’явилося офіційне розпорядження губернатора Ляша про створення ґетто, для якого виділили невеликий простір у північній частині міста. Українці й поляки повинні були залишити свої хати та переселитися в центральну частину міста, а на їхнє місце мали заселитися євреї. І все це мусило закінчитися до 14 грудня. Левкова хата якраз