Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений — весь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувія, — рудий чуб.

— Вино! — вигукує він. — Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь сім’ї! Мене теж запрошуєте?

— Ми своє вино заробили не на біржі, ти, паразите на тілі народу, — відповідаю я. — Проте з мадемуазель де ля Тур ми охоче поділимось ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.

Мої слова викликають у Герди приступ веселості. Вона штовхає мене під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби змовниками.

— Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, — каже Герда. — Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.

Все, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички, починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти одбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом — він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.

— Чудове вино, — кажу я. — Таке, ніби йому вже п’ять років.

— Йому більше, — заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах. — Принеси ще дві пляшки, Едуарде.

— Навіщо одразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.

— Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!1

Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.

— Що трапилось, Віллі? — питає Рене. — Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?

— Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?

— Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.

— Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?

Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії — постарілий, облізлий, але все-таки він; Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас — він лупає в наш бік червоними очима. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.

— Зроби так, Едуарде, щоб пробка вистрілила, і як-найголосні-ше! — наказує Віллі.

— Це непристойно.

— Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись пристойності, а щоб надати собі ваги.

Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Пробка вилітає з таким звуком, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі стає тихо. Щетинисте свиняче рило витягується. Віллі підводиться за столом на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає чарку за чаркою. Шампанське піниться, чуб Віллі пломеніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплюється поглядом у Віллі.

— Клюнув, — шепоче Віллі, — а я вже думав, що він ігноруватиме нас.

— Він же ревний наставник і не може ігнорувати нас, — відповідаю я. — Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам стукне по шістдесят. Глянь, як він крутить носом.

— Не поводьтеся, як дванадцятилітні, — каже Рене.

— Чому б ні? — питає Віллі. — Постаріти ми завжди встигнемо.

Рене розчаровано піднімає руку, на якій поблискує аметистовий

перстень.

— І отакі захищали вітчизну!

— Думали, що захищали вітчизну, — поправляю я, — поки не побачили, що захищаємо тільки частину її — ту, яку найкраще було б послати під три чорти, в тому числі й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.

Рене сміється.

— Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.

— Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту — хіба що тільки від того свинячого рила і йому подібних, котрі садять поетів і мислителів у тюрми, поки ті живі, а коли вони помирають — роблять із них для себе рекламу.

Герда витягує шию.

— Сьогодні всі такі дотепні, правда ж?

І ще раз штовхає мене під столом. Я сповзаю з ораторської трибуни і знову опиняюсь на гойдалці, що летить над землею. Ресторан стає частиною космосу, і навіть у Едуарда, Котрий, хлище шампанське, як воду, щоб збільшити рахунок, з’являється довкола голови ореол святого.

— Підеш зі мною після обіду? — пошепки питає мене Герда.

Я киваю.

— Іде! — захоплено шепоче Віллі. — Я знав, що він підійде!

Рило не витримує — підводиться і, лупаючи очима, підходить до

нашого столика.

— Гомайєр, правда ж? — питає рило.

Віллі вже сидить.

— Прошу? — озивається він, не підводячись.

— Адже ви колишній учень Гомайєр! — каже Шімель уже роздратовано.

Віллі обережно ставить пляшку на стіл.

— Вибачте, баронесо, — звертається він до Рене. — Мені здається, що цей пан чогось від мене хоче.

Він обертається до Шімеля.

— Чим можу бути корисний? Чого ви хочете, добродію?

На мить Шімель розгублюється. Він, певно, й сам не знає, що хотів сказати. Ревного наставника пригнала сюди нестримна хвиля щирого обурення.

— Бокал шампанського? — люб’язно питає Віллі. — Хочете 'спробувати, як живуть інші?

— Що вам спало на думку? Я не розпусник!

— Шкода, — каже Віллі. — Однак чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?

Шімель люто витріщується на нього.

— Чи це абсолютно необхідно, — каркає він, — щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?

— Оргії? — Віллі здивовано зиркає на Шімеля. — Вибачте ще раз, баронесо, — звертається він до Рене. — Цей невихований чоловік, — між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його, — граціозно відрекомендовує він Шімеля Рене, — баронеса Рене де ля Тур, — Рене поблажливо схиляє свою кучеряву голову, — так от, цей неотесаний чоловік вважає, що випити бокал шампанського в день вашого народження — це значить влаштовувати оргію.

Шімель бентежиться, наскільки він взагалі може бентежитись.

— День народження? — скрипить він. — Ну добре… але все одно, це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…

Скидається на те, що він, всупереч своєму бажанню, має намір простити нас. Слова «баронеса де ля Тур» справили на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.

— Як колишні ваші учні, ми