Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Вансе!

— Що?

Вона простягла руку, він стис її. Повіки в них затремтіли і опустилися. Десь далеко-далеко шуміла річка, але для них це було наче відгомін якогось забутого світу. Вони відчували солодку притому. Золоте сонячне проміння пробивалося до них крізь живий зелений намет, і все, що жило на цій зігрітій сонцем землі, неначе співало.

Розкішним був цей супокій. Вони задрімали ще хвилин на п'ятнадцять, потім прокинулись. Фрона підвелася й сіла.

— А я таки… злякалась, — промовила вона.

— Це не ви!

— Я боялася, що злякаюсь, — пояснила вона, поправляючи волосся.

— Нехай буде розпущене. Сьогоднішній день вартий цього.

Фрона слухняно труснула головою, і довкола обличчя засяяв вінок золотих кучерів.

— А Томмі загинув, — промовив Корліс, пригадуючи помалу, як вони мчали з кригою наввипередки.

— Правда, — відказала вона. — Я його вдарила по пальцях. Який то був жах! Але, може, хоч у човні в нас людина краща за нього. Треба, до речі, зараз нам подбати про хворого. О, гляньте! — Крізь віти дерев за яких двадцять футів од них видніла чимала хатина. — Нікого немає. Мабуть, стоїть пусткою, а може, хазяї пішли куди в гості. Ви залишайтеся з хворим, Вансе, а я піду подивлюсь. У мене вигляд трохи подобніший.

Вона обійшла хатину, досить велику, як на ту місцевість, і з того боку, що до річки, знайшла двері. Вони були відчинені. Фрона зупинилася постукати, і тут їй впала в вічі незвичайна картина. Насамперед вона побачила гурт чоловіків, що, як видно, заклопотані були чимось важливим. Почувши стукіт, вони інстинктивно розступилися, і до кінця кімнати поміж людей, що стояли попліч, утворився прохід. Там, на довгих лавках, у два ряди сиділи чоловіки з серйозними, суворими обличчями, а посередині, під стіною, містився стіл. Коло нього, видимо, купчилася загальна увага.

Після ясного сонячного світла кімната здалась Фроні темною і похмурою, одначе вона розгледіла за столом бородатого американця, що вдарив по столу важким дерев'яним молотком. З протилежного боку сидів Сент-Вінсент. Вона встигла помітити його змучене стражденне обличчя, перш ніж до столу присадкувато підійшов якийсь чоловік, скандінавець з вигляду.

Той, що з молотком, підніс угору праву руку й сказав проречисто:

— Ви повинні заприсягтися, що все те, що ви скажете перед судом… — Він раптом замовк й зиркнув на скандінавця. — Скиньте шапку! — зарепетував він.

Чоловік скинув шапку, а інші захихотіли.

Той, що з молотком, почав знову:

— Ви повинні урочисто заприсягтися, що говоритимете перед судом саму тільки правду, і хай вам бог у цьому допоможе.

Скандінавець кивнув головою й опустив руку.

— Одну хвилинку, панове! — Фрона повільно підходила до столу, а прохід за нею змикався.

Сент-Вінсент скочив з місця, простягаючи до неї руки.

— Фроно! — крикнув він. — Фроно, я не винен!

Ці несподівані слова її приголомшили; на хвилину аж в очах у неї потьмарилося — вона бачила перед собою тільки бліді обличчя та блискучі очі. «Не винен у чому? — подумала вона, глянувши на Сент-Вінсента, що так і стояв з простягненими руками. Фрона неясно відчула, що сталося щось неприємне. — Не винен у чому?» Він міг би виявити більше стриманості, міг би почекати обвинувачення. Адже ж їй зовсім не відомо, в чому його обвинувачують.

— Знайома підсудного, — авторитетним тоном мовив чоловік з молотком. — Подайте там хто стільця!

— Одну хвилинку… — Вона підійшла до столу й сперлася на нього рукою. — Я нічого не розумію. Це щось таке несподіване… — Вона ненароком глянула на свої ноги, пообв'язувані брудними ганчірками, і згадала, що на ній коротка, рвана спідничина, лікоть вилазить з рукава, волосся розтріпане, а на щоках та на шиї позасихала липка грязюка. Вона повела рукою по обличчі, і шматок багнюки впав на землю.

— Гаразд, — промовив лагідно голова суду. — Сідайте. Ми в такому ж становищі, як і ви. Ми теж нічого не розуміємо. Але, повірте мені, ми сюди й зійшлися, щоб встановити правду. Сідайте.

Фрона піднесла руку.

— Одну хвилинку…

— Сідайте! — гаркнув голова. — Не перебивайте засідання!

Серед натовпу повстав гомін, нарікання. Голова стукнув молотком по столу, закликаючи до порядку. Та Фрона все стояла.

Коли затихло, вона звернулася до чоловіка з молотком:

— Пане голово! Це, коли не помиляюся, збори шукачів золота? (Той кивнув головою). В такому разі я, маючи рівний з іншими голос у справах нашої громади, прошу слова. Ви конче повинні мене вислухати!

— Ви порушуєте порядок, міс… міс…

— Велс, — сказало разом кілька голосів.

— Міс Велс, — закінчив голова дещо прихильніше. — На жаль, мушу вам зауважити, що ви порушуєте порядок. Прошу сідати.

— Не сяду! — відказала Фрона. — Я маю щось невідкладне сказати й тому прошу слова. А ні, то я апелюватиму до зборів.

Вона поглянула на натовп. «Дайте їй слово! Нехай каже!» — почулися голоси.

Голова поступився й жестом дав їй дозвіл.

— Пане голово, шановна громадо! Я не знаю, яку справу ви маєте розглянути, але знаю, що моя справа важливіша. Під цією хатиною лежить людина, вона, очевидно, конає з голоду. Ми перевезли її через річку. Ми вас не турбували б, але не можемо тепер повернутись на наш острів. Тій людині треба допомогти негайно.

— Двоє з тих, що ближче до дверей, підіть-но до нього, — наказав голова. — Ви, док Голідей, теж підіть з ними. Допоможіть йому, чим можна.

— Просіть перерви! — прошепотів Сент-Вінсент. Фрона кивнула головою.

— Крім того, пане голово, прошу зробити перерву, поки влаштується з хворим.

— Не треба перерви! Провадьте далі! — почулися вигуки.

— Ну, Грегорі, — усміхнулася вона, сідаючи поруч нього. — То в чому справа?

Він міцно стиснув їй руку.

— Не вірте їм, Фроно… Вони хочуть, — щось йому здушило горло, — моєї страти.

— Як це? Заспокойтеся, розкажіть мені докладно.

— Цієї ночі… — почав він похапцем і зараз же змовк, прислухаючись до скандінавця, що перед тим давав присягу. Скандінавець розповідав, старанно підбираючи слова.

— Я враз прокинувся, — казав він, — підійшов до дверей і почув ще один постріл.

Його мову перебив смаглявий чоловік у приношеній одежині.

— Що ви тоді подумали?

— Га? — перепитав свідок. Він зніяковіло почервонів.

— Коли ви підійшли до дверей, то що спало вам на думку?

— Ага! — свідок полегшено зітхнув, обличчя йому проясніло, голос зробився певніший, — Я був без мокасинів і подумав, що страшенно холодно. — Вираз задоволення зник з його обличчя, і він щиро здивувався, почувши сміх серед присутніх. Він казав, проте,