Читати книгу - "Любов у спадок"

Мері переконалася, що мати пішла, посміливішала й цілком вистромилася зі своєї кімнати.

— Агов, ти, — наказала вона, — підійди-но сюди мерщій!

Еріка мовчки дивилася в підлогу.

— Що, перепало тобі? — з лицемірним співчуттям запитала Мері. — Про що це мати говорила з тобою?

Дівчина невиразно знизала плечима. Зв’язуватися з сестричкою не хотілося — та завше бігала скаржитися леді Маргарет на непошану з її боку.

— Ні про що, — спробувала відскіпатися фразою, котра нічого не значила.

Мері гнівно насупилася. Очі злостиво примружилися, губи стислись. Еріці спало на думку, що зараз сестричка схожа на людину, яка досхочу наковталася оцту. На жаль, і зовнішністю, й норовом Мері вдалася в батька. Від матері їй дісталося високе чисте чоло, з якого вона ретельно зачісувала своє густе чорне волосся, щоб кожен міг помилуватися його ідеальною формою. Вона була висока, ставна дівчина з гарною статурою, але обличчя псувало все враження. Невеликі темні очі, близько посаджені до довгого носа, робили її схожою на якогось болотяного птаха — чи то на деркача, чи на чаплю. А якщо додати ще зазвичай пісний і пихатий вираз, то картина складалася не надто приємна.

Зараз почне, як завше, вичитувати. У цьому задоволенні сестричка собі нізащо не відмовить.

— Ти дозволила собі не з'явитися сьогодні до вечері, — бридким голосом завела вона. — Вже вкрай знахабніла! Що, гребуєш нашим товариством?

Дівчина вперто мовчала, й Мері ще дужче роздратувалася.

— Думаєш, не знаю, про що говорила з тобою мати? Я все чула. Виявляється, ти соромишся своєї рідні? — пирхнула вона. — Так тобі й треба. Але можеш навіть не розраховувати на те, що братимеш участь у святі. Батько сказав, що на Великдень він тебе до гостей не випустить. Бракувало ще, щоб ти знеславила нас перед ними.

Еріці стало смішно. Он як? А вона боялася бути впізнаною. Все вирішилося саме по собі — її просто не випустять до гостей, і ніхто не знатиме, що вона живе тут. І їй раптом так страшенно схотілося потрапити на це свято, що навіть у шлунку похололо. Вона з усією виразністю зрозуміла, що їй нестерпно хочеться надягти гарну сукню та піти на урочисту відправу до церкви разом із ошатною принишклою юрмою, вдихати солодкуватий дух ладану, із завмиранням серця слухати хор… А потім веселитися, танцювати, жартувати й сміятися. Авжеж, дзуськи! Вона потрапить на це свято!

— Ну, це ми ще побачимо, — несподівано для самої себе заявила Еріка. — А ти взагалі не пхай свого носа в чужі справи.

Мері ошелешено витріщилася на неї. Вона звикла, що ця мала зазвичай воліла відмовчуватися, тому була просто шокована.

— Ах ти мерзотнице! — обличчя в Мері спотворила злість. — Вибачайся негайно! Я маю право казати тобі, що хочу. Незабаром я вийду заміж і буду сама собі господинею, а ти так і залишишся тут годованкою, затям це. Нікчемною годованкою, жалюгідною, нікому не потрібною! Таку тріску взагалі ніхто заміж не візьме.

Вона розлютилася не на жарт. Очі палали люттю, щоки пашіли. Еріка знов несподівано для самої себе теж розлютилася.

— Давай-но, чекай на свого нареченого. Чого ж він не їде? Не розгледів ще здаля твого довгого носа? — в’їдливо кинула вона.

Мері підскочила, мов окропом облита.

— Ти… та ти що це? — вереснула вона. — Я розповім батькові, й він викине тебе з Бархеда. Жебрачка! Нікчемна задрипанка! Думаєш, якщо твій батько був граф Персі, тобі все дозволено? Подумаєш, принцеса знайшлася! Твого батечка, між іншим, позбавили спадщини й вигнали з дому.

Зненацька Мері вмовкла: видимо, усвідомила, що бовкнула зайве. Злякано сполотніла й позадкувала. Та Еріка зі стиснутими кулаками зробила крок до неї.

— Відійди від мене! — знову пронизливо вереснула Мері, відскакуючи до дверей своєї кімнати. — Ма-а-а!

На мить Еріці здалося, що вона зараз не витримає й ударить сестру, але чомусь стрималася. Вона повільно розвернулася й на негнучких ногах пішла до себе.

— Ну край, тепер можеш розпрощатися з мріями про свято, — зловтішно гукнула їй услід Мері, яка знову посміливішала. — Завтра я розповім матері, як ти на мене накинулася, побачимо, куди вона після цього тебе пустить. Ти поплатишся за все!

Мері Макфергюс хряпнула дверима, й Еріка почула, як брязнула зсередини міцна засувка. Кривдні слова билися в її вухах, ніби молот у кузні. Дівчина увійшла до кімнати, запалила свічку й знесилено опустилася на ліжко.

Оглянула свою затишну комірчину, й ледь не розридалася. М'яка підстилка, тепла ковдра, міцні стіни, дах не тече, вікна затулені добротними віконницями, що не пропускають пронизливих протягів. Не так усе й погано, якщо розібратися. Але серцю боляче, на душі лежить камінь. Це не її дім. Хоч у ньому тепло й затишно, вона тужить за Тейнделом, де всі її любили. Протяги можна якось пережити, а ось холод у серці знести складніше.

Великдень цього року припав на травень. Яскраве, соковите весняне зело буяло на ланах, вітаючи світле свято Воскресіння Христового. Яблуні встигли перецвісти ще напередодні, й тепер їхні зів'ялі пелюстки картинно встеляли подвір'я в Бархеді. Леді Макфергюс наказала зумисне їх не прибирати, щоб замковий двір нагадував килим із запашного снігу.

У замку була страшенна метушня, що зазвичай передує будь-якому святу. А вже якщо йдеться про свято,