Читати книгу - "Коло смерті"

Змахи рук, молотьба ногами дедалі більше втрачали на силі, не даючи жодного ефекту. Я невблаганно слабнув, аж доки цілковито ув'яв. Руки й ноги бовталися, мов неживі, у розбурханих хвилях, а змерзле серце билося так повільно, що кожний удар ставав несподіваним.

Я прийшов до тями в сутінках під рівномірне татахкання дизельного двигуна й не міг зрозуміти, де я. Лежав під купою навалених на мене ковдр, та однаково цокотів зубами, дрижав і трусився, промерзлий до самого спинного мозку. Крижаний холод моря наче увійшов у мене і не збирався покидати моє тіло.

Потім наді мною схилився Франк. Його обличчя видалося безбарвним у примарному світлі. Він підіткнув ковдри під моє голе тіло.

— Скоро будемо на місці, Мікаелю, — мовив він.

Я хотів запитати, як він знайшов мене й куди ми прямуємо, та доки спромігся на слово, його обличчя зникло з-перед моїх очей, я знову залишився сам. Мене, мов загублену душу, носило морем поміж велетенських, наче гори, хвиль, і то було найсамотніше місце на всій землі. Я хотів гукнути Франка, але не здужав, і це мене налякало.

А тоді знову зісковзнув у пітьму, яка поглинула все: і страх, і холод.

Коли ж отямився знову, наді мною схилялося вже інше обличчя. Маґдине. Чутливою шкірою відчував м'яку постіль. Яскраве світло різало очі, а незнайомий голос щось тихо й басовито бубонів. Чиясь рука підняла мою голову, я відчув на язиці гіркий присмак піґулки. До губ піднесли склянку, вода потекла з кутика рота, крихітний струмочок, від якого стало мокро на грудях. Наче немовля або немічний старець.

Холод і тепло. Я тремтів і пітнів, цокотів зубами й парував від гарячі. Судомно намагався вдихнути в легені повітря. Грудна клітина стала тісною і важкою, ніби хтось привалив мене каменюкою. Щоразу, коли я прокидався, Маґда була поруч, сиділа на краю ліжка й читала, я чув шерех від гортання сторінок. Вона пахла ваніллю і квітами.

Якось розплющивши очі, я не побачив Маґди, на її місці сидів Франк. Я відчув його запах ще до того, ж побачив, — змішаний сопух сигаретного диму, поту й алкоголю. Він незмигно вдивлявся мені в обличчя, ніби хотів там щось відчитати. Коли наші погляди зустрілися, Франк відвів очі.

— Привіт, Мікаелю! Як твої справи?

— Уже ліпше, дякую, — прошепотів я. — Дай води…

Франк запопадливо підхопився зі стільця, заметався кімнатою, приніс води, знайшов піґулки, підбив подушки й поправив ковдру.

— Ти мене знайшов. Я гадав, що… я гадав, що це вже кінець.

— Я — теж. То був потужний шторм. У такий шторм майже неможливо побачити людину поміж хвилями. Я й не сподівався тебе знайти, просто курсував туди й сюди, бо не міг покинути пошуки. Але особливої надії, зізнаюсь, не мав. А тоді раптом побачив тебе. Ти, мов неживий, гойдався на поверхні. Лице біле, наче крейда. Я не мав сумніву, що ти мертвий.

Погляд Франка блукав десь далеко, пальці тремтіли, він ніби знову подумки перенісся у шторм. Але я не надто прислухався до його слів. Думав про інше. Бо саме тієї миті, коли втратив твердь під ногами й шубовснув у воду, я бачив перед собою Франка. Бачив, як перекосилося гримасою його обличчя, як різко він потягнув на себе стерно. Ще щось було в його погляді: лють, відчай, щось темне, що змусило мене запідозрити — невипадково я упав за облавок. Франк, по суті, намагався убити мене. Чекаючи смерті в холодній воді, я знав: якщо він зіштовхнув мене зумисне, то це було досконале вбивство, яке ніколи ніхто не розкриє.

Я заплющив очі.

— Мені треба поспати, — прошепотів я.

Коли прокинувся, поруч нікого не було. У кімнаті посутеніло, мене знову огорнув страх.

За день я на кілька годин встав з ліжка, а ще за день вирушив на прогулянку. Чисте, аж прозоре, повітря, яскраві барви. З півночі віяв холодний вітер. Я хапав дрижаки, хоча й убрався в усі теплі речі, які мав з собою. Я поволі брів між маленькими будиночками. Хай ще неміцно тримався на ногах і почувався слабким, прогулянка подіяла на мене підбадьорливо.

Я надибав лавку в захистку від вітру й сів. Обернув обличчя до сонця, відчуваючи на шкірі тепло його променів. Перехожі кивали й віталися. Куди й поділася ворожість і підозріливість. Спершу я дивувався, а потім подумав, мабуть, причина в тому, що я ледь не загинув у морі. Ці люди знали, що таке море, яке воно буває свавільне й норовливе, як блискавично тиха гладінь обертається штормом і як мало бракує — лише крок — до біди. У морі споконвіку, відколи на Вестьой живуть люди, гинули сини, брати й чоловіки. Тож розуміли, яке це неймовірне диво, коли море відпускає жертву зі своїх пазурів, тому усміхалися мені. Я кивав головою