Читати книгу - "Чужі скелети"

Той, хто називав себе Учителем Свободи, насолоджувався своєю владою.

Поки на його територію не зайшла випадково Оксана Приходько.

— Вона прийшла десь у червні, — сказала Леся. — Я вже півроку там жила. Після неї люди ще були, але не так багато. Двоє чи троє, тепер не згадаю.

— З нею, звісно, сталося те, що з іншими, — Роман Кравцов радше констатував факт, ніж запитав.

— Вона пройшла через усе, — кивнула дівчина. — Тільки відразу вперлася, і її тримали в погребі понад тиждень. Так довго ніхто не витримував.

— Не пробачала?

— Трималася, — Леся вкотре шморгнула носом. — Ми тоді ще з однією дівчиною навіть тихо поговорили про це — заздрили. Ми ж так не могли. Тих, хто очищався, не годували. Оксана голодувала весь цей час, гадаю — тільки тому здалася. Не захотіла загинатися там, у льосі.

— Стала такою, як усі? — коротко запитала Юлія.

— Ми теж спочатку так думали. Але щось у ній таке було… Коротше, Чорна далі на вечірніх оргіях її кілька разів обробляла, ну, знаєте, як вона це вміла… Оксана потім нікого не пробачала, знову потрапляла в льох… Словом, так десь місяць тривало. А потім вона втекла. Рано ми прокинулися — а Оксани нема.

— Як до цього поставився Руслан?

Гараніна здригнулася — вперше за весь час розмови Кравцов назвав Учителя Свободи по імені. Дотепер Юлія не до кінця усвідомлювала, що садист, який свідомо зіпсував життя понад двом десяткам людей, — насправді її рідний брат. Не подарунок, ясна річ. Залюблена батьками дитина, з якої виросла розбещена людина без жодних гальм. Але щоб аж зовсім таке… Повз увагу Сахновського її реакція не проскочила. Юлія помітила це — і відвела очі.

Вона мала до того, хто нарік себе Учителем Свободи, прямий стосунок.

їй стало соромно. Так соромно, як не було, здається, ніколи і нікому. Перед цією дівчинкою, котра нервово шмигає носом. Перед Антоном, якого вся ця історія теж торкнулася. Навіть перед психіатром Кравцовим, якого дотепер уважала пихатим персонажем, котрий вдає з себе київське світило.

— Хто? — перепитала Леся, і тут-таки зрозуміла: — А-а-а… Ну, він паніки не піднімав. Від себе, говорив, не втече. Тільки ранком наступного дня ні його, ні Чорної вже не було.

— А ви?

— Ми боялися вийти за територію, — дівчина сумно посміхнулася. — Він таки виявився правий. З цим нікуди не хотілося йти. Вже під обід приїхала міліція…

— Все закінчилося? — вихопилося в Юлі.

— Нічого не закінчилося, — відрізав Кравцов. — Усім цим людям потрібна системна психологічна та психіатрична допомога. Їм треба міняти місце проживання, навіть прізвище. Самогубств не було, та газети писали — дві спроби суїциду таки мали місце. Ось так діють у таких випадках… тільки не в нашій країні.

— Час допоможе, Юліє Василівно. Ось Леся — вона сильна. Вона ж подзвонила вам. Значить, хоче поговорити. Той, хто замикається в собі, не звільниться ніколи. Я правий, Антоніо?

— Ти — спец. Тобі видніше, — знизав плечима Сахновський.

— Ми можемо поговорити з Оксаною? — поцікавився Роман. — Вона тут?

— Не знаю. Адресу можу сказати, там уже самі домовляйтеся. Її мама, в принципі, може вас вигнати. Вона всіх ганяє, крім Роді…

— Крім кого? — насторожився Антон.

— Ну, Роді. Родіона. Родя Шабанов, хлопець Оксанчин. Вона ж із ним посварилася в сотий раз, так і на тому хуторі опинилася. Потім я з нею говорила… Оксанка часто з дому тікала…

Проте тепер її уважно слухав лише Кравцов.

Антон і Юлія, почувши ім’я Родіон, зустрілися поглядами.

Ось він. Квартирант під номером шістнадцять, молодий хлопець без особливих прикмет.

І вже сьогодні вони можуть зустрітися з ним…

До Оксани не квапилися: після сповіді Лесі Коноваленко захотілося спокійно посидіти, перетравити почуте, випити чого-небудь.

Гараніна виявилася в своєму бажанні зняти стрес надто категоричною: за кермо далі сяде Сахновський, вона ж має намір спожити коньяку. Кравцов погодився підтримати, аби не розбивалася компанія. Знайшовши перший-ліпший бар під промовистою назвою «Корсар», трійця окупувала столик у дальньому кутку, і коли їм принесли коньяк і каву, Юлія випила свою порцію одним махом, на чоловічий манер, як давно, зі студентських часів, уже не пила.

— Значить, Родіон, — промовила вона, витримавши паузу.

— Все складається. Навіть дуже просто, — Антон накрив її руку, яка лежала на стільниці й нервово тремтіла, своєю долонею. — Якби ми від самого початку знали умови задачі, все було б…

— Як? — перебила його Юлія. — Все було б інакше, ти хочеш сказати? Що б поміняли наші знання? Багато знань, Антоне — багато печалі, сьогодні я вкотре отримала яскраве тому підтвердження!

— А чого ти кричиш? — здивувався Сахновський.

— Справді, — підтвердив і Кравцов. — Он люди озираються.

— Хай собі, — та все ж таки Гараніна знизила тон. — Сталося те, що сталося. Я лиш не можу збагнути, чому саме так, а не інакше.

— Спробую пояснити, — Кравцов зробив ковток зі своєї чарки. — Для цього ж Антоніо мене і висмикнув. Пояснювати, чи — скажімо так — намагатися пояснювати чужі вчинки входить до певної міри до моїх професійних обов’язків. Почнімо з того, що для своїх, гм, підопічних