Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Мати й батько мовчали…

— Як Володя? — навіть не привітавшись, запитала Катерина Олексіївна Зрубова.

— Усе гаразд. Наче й не було тих кошмарних днів, того пекла. Згадую як щось таке, чого не було й не могло бути. Свідомість і пам’ять нагадують і стверджують — було. Дай Боже, щоб воно ніколи більше не повторювалося. — Шершун довго готувався до цієї зустрічі. І річ навіть не в тому, що він не уявляв, які слова потрібно дібрати, щоб подякувати цій жінці, цій чарівниці, яка лікує тіла й душі тих, які заблукали в кошмарному лабіринті сучасного життя. Щоб подякувати не тільки лікарю з великої літери, а й справжній людині.

Проблема ще й у тому, що за весь час лікування Володьки Катерина Зрубова не взяла з Шершуна жодної копійки. Навіть за проживання в Кіровограді Ніна Павлівна, подруга Катерини Олексіївни, відмовилася взяти гроші. Коли Шершун намагався заплатити за ліки, Зрубова відмахувалася й казала незмінне «потім».

Сьогодні генерал налаштований рішуче і сподівається, що знайде для лікаря потрібні слова і зможе щиро віддячити їй за допомогу.

— Володимире Дмитровичу, — мало не вперше Зрубова звернулася до генерала на ім’я та по батькові. — Ви всю ніч, а може, й не одну, не спали, думали, що сьогодні скажете мені, як будете дякувати, що пропонувати за таку неоціненну, як ви вважаєте, послугу. Пропонуватимете мені гроші. Чи не так?

Шершун зашарівся, як юнак на першому побачені. Отакої! Усі його переживання і плани — до дідька?

— Так-так, — не чекаючи відповіді, сказала Зрубова. — Прошу вас, не хвилюйтеся й не мудріть. Як я скажу, так і буде. А скажу я ось що.

За ліки — ін’єкції, пігулки, шприци та інші медичні препарати й системи — ви заплатите дві тисячі гривень. Заплатите, коли зможете. За лікування грошей не візьму. Але не тому, що вони мені не потрібні чи я якась ненормальна філантропка або альтруїстка. Ви просто зараз пообіцяєте вислухати мене. І слухатимете стільки, скільки я говоритиму.

Генерал здивовано підняв брови.

— Я готовий вас, Катерино Олексіївно, слухати хоч вічність, — спробував пожартувати Шершун-старший.

— Ось і добре, — наче не помітила іронії Зрубова.

Я вам казала, що ваш син — один із багатьох, кого мені вдалося витягти з наркотичної ями. Декого врятувати не вдалося й мені. На щастя, таких одиниці. Але як небагато можуть зробити оці руки порівняно з тим, скільки нещасних потребують справжньої допомоги! Кажу — справжньої. На жаль, мій метод ефективний доти, доки він не стане масовим. Щойно хтось, окрім мене, дізнається, як я це роблю, втратиться будь-який сенс лікування. Бо вся суть моєї методи — у психології очікування. Так зване кодування — це лише страх вжити наркотик, бо після того настає біль. Такий нестерпний біль, що перемагає в мозку хворого бажання кейфу. Тобто в наркомана, який ним стає на все життя, навіть коли вважається вилікуваним, весь час борються два начала: бажання кейфу, яке ніколи не зникне, ні-ко-ли, і страх відчути нелюдський, нестерпний біль, від якого можна вмерти. Я закладаю надовго перевагу думки про те, що (вибачте за тавтологію) болить болючіше, ніж «болить» бажання кейфу. І доки це відчуття страху перемагатиме — доти людина вважатиметься здоровою.

Є, звичайно, інші методики, які використовують за кордоном. Вони теж більш-менш ефективні, коли діють у комплексі медико-соціальних заходів. У нас вони не застосовуються. Можна кивати на те, що в нашої держави нема грошей на впровадження цих методик. Але я стверджую, що в Україні діють злочинні угруповання, до яких входять і керівники Міністерства охорони здоров’я, не зацікавлені в тому, щоб наші діти виліковувалися. їм вигідно, щоб хворих на наркоманію було багато. І що більше, то ліпше для них. Бо за цим стоять великі прибутки, шалені гроші. Чиновники і політики хапаються за голови лише тоді, коли в розставлені ними тенета потрапляють їхні ж діти. Тоді вони кричать «караул» і біжать до мене. У таких випадках я жорстока. Такою ви мене ще не знаєте. Я посилаю їх подалі, прирікаючи їхніх чад на повільну мученицьку смерть. Смерть від надлишку кейфу.

Зрубова замовкла. Ні пари з уст і Шершун. Нарешті Катерина Олексіївна промовила слово, яке в генерала саме й було вже на язиці.

— Страшно?

— Страшно, Катерино Олексіївно, страшно.

— А ті клініки, що начебто лікують наркоманів? Розвелося їх, як грязі. А яке з цього пуття? Батьки віддають останню копійку, а ті горе-лікарі просто замість одних наркотиків колють нещасним інші. Наркоманам майже той самий кейф, тільки тепер легально і за батьківські гроші. Не треба красти, брехати. У призначений час ідеш у пункт, тобі колють чи дають піґулку, наприклад, метадону — і ти вільний. А реклами!

«У центрі реабілітації вас зустрінуть кваліфіковані лікарі, які й покажуть, і врятують». Ага, багато врятували.

— То що ж робити? — запитав Шершун. — Який вихід?

— Для початку треба посадити всіх тих, які продають в аптеках і з-під поли наркоту. Це — крім справжньої боротьби з незаконним наркообігом. Міліція ж не лише імпотентна в цій боротьбі, а часто-густо ще й «кришує» розповсюджувачів зілля, і сама обертається на злочинців. Не виняток, що й ваші колеги потроху підробляють у такий спосіб.

…Вони говорили довго-довго. Генерал-лейтенант СБУ Володимир Дмитрович Шершун і лікар Катерина Олексіївна Зрубова. І те, про що Зрубова лише здогадується, Шершун знає напевне. Орган державної безпеки України став одним із ланцюжків у злочинних схемах наркоділків. Хто й коли розірве ці ланцюжки — не знає ні генерал