Читати книгу - "Замах на бродягу"

Він, по суті, вхопився лише за епізод, у якому було два істотні моменти: поведінка Еміля за кілька годин до смерті та півмільйона франків, взятих у банку двадцять другого травня.

Мегре виходив із того, що в маленькій Італії на вулиці Віктора Массе зовсім не бувало драм, що всі троє жінок справді жили в мирі та злагоді, що в Еміля не було коханки, і, нарешті, що Антоніо — чесний хлопчина.

Досить будь-якій із цих гіпотез — точніше, будь-якому з цих припущень — виявитися хибним, як усе розслідування полетить під три чорти. Чи не через це він пошився в старі буркотуни і відчував якусь потайну відразу до кожного із своїх засобів?

Після обіду почалася справжня задуха; сонце пекло і так нещадно, що комісарові довелося спустити штору. Вони замкнулися удвох з Люка в кабінеті і, знявши піджаки, поринули в роботу. Коли б у цю мить їх побачив судовий слідчий, він би лише стенув плечима.

Щоправда, той, якому було доручено слідство, не дуже їх турбував, переконаний, що смерть власника нічних кабаре була відплатою за вбивство Мацотті. Преса також обходила мовчанкою цю справу.

— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…

Ця фраза настирливо крутилася у нього в голові, немов причеплива пісенька, яку надто часто чуєш по радіо чи телевізору.

— Адвокат своїх…

І хоча того ранку після похорону Мегре усе-таки завітав до метра Жан-Шарля Гайяра, він виявив максимум обережності. Немов випадково побачивши адвоката при виході з церкви, він знайшов цілком пристойну приключку, щоб супроводжувати його до самого будинку і навіть зайти всередину. А якщо він і ставив йому деякі запитання, то це було зроблено в найделікатнішій формі.

— Адвокат своїх клієнтів…

Ця аксіома була ні мудріша, ні надійніша за ту, з якої він починав:

— На Монмартрі так не вбивають…

Звичайно, було б добре викликати його до Сюрте й належним чином допитати. Але для цього метр Гайяр був надто відомою фігурою… Тільки зв'яжись, потім не обберешся клопоту. Вся адвокатура стане на його захист.

І під час телефонної розмови зі своїм старим приятелем Шаваноном і під час візиту до незрівнянного метра Рамюеля Мегре мав добру нагоду переконатися в тому духові кастовості, що притаманний їхній професії.

— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…

Саме ними, клієнтами Жан-Шарля Гайяра, займалися зараз у тиші комісарового кабінету Мегре та інспектор Люка, який нещодавно приніс із Палацу правосуддя список, підготовлений судовим секретарем. І в Люка також почали з'являтися певні здогади, хоча й невиразні, такі, що їх важко було сформулювати.

— До речі, в мене з ним була цікава розмова…

— Про що?

— Спочатку, як тільки я назвав ім'я Жан-Шарля Гайяра, секретар якось дивно глянув на мене… А коли я попросив зробити список справ, у яких він виступав за останні два роки, старий хитро посміхнувся і сказав:

— Це вам мало що дасть…

— Чому? Небагато клієнтів?

— Навпаки! Як мені відомо, метрові Гайяру важко поскаржитися на брак клієнтури… А заробляє він набагато більше, ніж ті адвокати, які щотижня пріють в суді…

— І що далі? — запитав Мегре.

— Далі він почав мовчки гортати якісь реєстри, і щоразу, вносячи до списку нове ім'я, бурмотів:

— Виправданий… Ще один виправданий…

І весь час хитрувато позирав на мене. А інколи вигукував:

— Стривайте! Засудження… Певна річ, умовно…

Це тривало близько години. Список ставав дедалі довший. Виправдання, умовні засудження, незначні штрафи…

Не витримавши, я запитав:

— Що, він справді такий сильний, цей метр Гайяр?

У відповідь він якось глузливо поглянув на мене і промовив:

— Просто він завжди знає, за що береться…

Ця багатозначна фраза, що заінтригувала інспектора, тепер примусила замислитися і самого Мегре.

Виграти процес, звичайно, приємніше, ніж його програти — і не тільки для підсудного, але й для його оборонця. З кожним новим успіхом зростає як його слава, так і гонорари.

«Знає, за що береться…»

І от список справ, за які останнім часом брався метр Жан-Шарль Гайяр, лежав перед ними. Люка та Мегре вже з годину сортували його, розписуючи на два окремі аркуші справи громадянські та кримінальні.

Оскільки на перших обидва зналися погано, вони вирішили одкласти їх на пізніше і зосередили всю увагу на других. Цих було порівняно небагато, загалом коло тридцяти за два роки.

«В суді я виступаю досить рідко», — пригадав комісар слова Гайяра.

Люка називав імена.

— Іполит Тесьє… Фальшування документів… Це вам щось каже?

— Це той колишній директор казино, який намагався відкрити в Парижі нелегальний ігровий дім?

За хвилину спливло нове ім'я.

— Жюльєн Вандр… Крадіжка із зломом… Виправданий…

Мегре пам'ятав і цього: тихий, миршавий чоловічок з сумними очима, який спеціалізувався на крадіжці транзисторів. Щоправда, формальних доказів проти нього не було. Комісар порадив був судовому слідчому якийсь час не чіпати його, щоб потім спіймати на гарячому…

— Запиши його на окремий аркуш…

А в цей час навпроти будинку адвоката, зручно вмостившись у затінку кафе, сидів гладкий Торанс. На вулиці, неподалік від блакитного лімузина, скромно сіріла невеличка поліцейська машина з приватним номером.

Торанс ніколи не був прибічником сухого закону. Навіть випиваючи по одному кухлю пива на годину, він мав усі шанси стати до вечора на кілька кіло важчий.

— Юрбен Потьє… Купівля краденого… Рік ув'язнення умовно…

З півроку тому комісар доручив був цю справу Люка.

Потьє кілька разів з'являвся за повісткою до Сюрте — низенький, підстаркуватий, в заяложеному костюмі, з двома жмутиками чорного волосся, що стирчали із ніздрів.

Він був лахмітник і тримав невеличку крамницю на бульварі