Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Мрієш… — сказав інженер. — Про вічність, мабуть, і не відчуваєш, як усе на світі просто й дріб'язково… Вічності немає, Інночко. Для людини є тільки скороминущі втіхи. Щоб обдурити себе, вона вигадує ідеали і будує пам'ятники поетам… Кожний базікає про високі матерії, а сам намагається тихцем відшматувати від пирога чим більший кусень…

— Знаєш, яка наймудріша думка на світі?.. Одинадцята заповідь.

— Я й перших десяти не знаю…

— Перші — то дурниці… Одинадцята — смисл життя. Перші вигадали лицеміри, одинадцяту додав геній.

— Ну скажи…

— Не зівай, Хомко, на те ярмарок, — посміхнувся інженер.

— Вигадуєш… — ласкаво уткнулася йому обличчям у груди.

Божко зачекав трохи, потім легенько відштовхнув її.

— Слухай, а як у тебе з тим Юрієм Гармашем? — спитав глухувато, наче ображено.

Інна засміялась.

— Дурненький! Я тебе люблю.

— А все-таки?

— Ти знаєш. Я нічого не приховувала.

— Він у тебе здорово вклепався?

Інна знизала плечима.

— Я не питаю, як ти до цього ставишся! — роздратовано зауважив інженер.

— Здається, закоханий. Але яке діло мені! Розповідала ж, як він благав тоді не їхати з тобою.

Божко зіперся на лікоть і пильно подивився на Інну. Він затулив плечем торшер, і химерна тінь звелася на протилежній стіні.

— А мене ти дуже любиш?

— Не те слово! — Дівчина глибоко передихнула, і навіть у голубій півтемряві було видно, як заблищали її очі. — Не те слово, любий… Та, мабуть, і слів таких на світі немає!.. Ти моє життя, моє сонце, мій подих… — Вона обвинула його шию руками і намагалася притягти до себе.

— Почекай, Інночко… — визволився Божко. — А коли б мені загрожувала небезпека?..

— Всю кров, до останньої краплі… — щасливо засміялася дівчина.

— Але ж мені й справді дещо загрожує, — сказав Божко. — І, либонь, тільки ти зможеш допомогти мені.

Тривожні інтонації в голосі Андрія злякали Інну. Тінь від нього чорною хмарою — з підлоги аж до стелі — усе ще стояла над їхніми головами.

— Що скоїлось?

— Власне, нічого серйозного. Але по-всякому може повернутися… Мені збираються пришити одне діло.

Очі Інни стали округлі.

— Яке діло, хто сміє?!

— Твій колишній друг, міліціонер Юрко Гармаш!

— Це ж і твій друг, — єдине, що вихопилося цієї миті в неї.

— Раніше я саме так і думав… Навіть життя йому врятував, з-під коліс витяг… Знав би, кого рятую!.. — Божко, певно, почав входити в роль. Очі блиснули гнівом. — На роботу хотів улаштувати, жалів. З тобою познайомив, — зітхнув він. — Пригрів на грудях полоза.

Інна уявила собі обличчя Юрія. З огидою згадала, як дозволяла юнакові цілувати себе.

— Давно збирався розповісти, — вів тим часом Божко, — але все не хотілося тебе хвилювати… Знаю, ти готова навіть на жертви заради нашого щастя. Але жертв не треба… Розумієш, цей Гармаш примушує людей свідчити проти мене, писати заяви… Одне слово, пришиває діло.

Інна, здавалося, їла очима Божка.

— «Чому?» — спитаєш. Звичайно, ревнощі, помста за тебе. Може, краще було б для мене задушити свої почуття, але що мені тоді життя…

— А що ж… що він хоче, чого присікався? Яке діло? — запинаючись, питала Інна, бо не все ще второпала.

— Бачиш, — зам'явся Божко. — Вони докопуються до чогось на фабриці. Спочатку спіймали на прохідній кількох робітників з готовими виробами. Ті, рятуючись, почали писати заяви на кого попало… Можливо, в нас і справді не все гаразд. Директор чи хтось із цехових зловживають службовим становищем… Неправильний розподіл квартир, премій абощо… Особисто я до цього зовсім непричетний. У мене в руках техніка, виробничий процес. Але, з іншого боку, я теж начальство. Дивись, і не повірять, що я нічого не знав. По-різному ж і розсудити можна: чи просто з роботи зняти, чи й до в'язниці запроторити…

А тут іще директора з дружками покритикував. Нажив ворогів. Як їх притягнуть до відповідальності, валитимуть усе на мене, щоб себе обілити…

Ох, з якими негідниками доводиться працювати! Директор — зарозумілий хам! Тільки тим і тримається, що моїм горбом фабрика план виконує, та ще приятель його десь у начальстві ходить… Дружок його Марк — начальник постачання — рудий диявол, шахрай, яких світ не бачив, з піску мотузки суче… Бородкін той… — Божко схаменувся і гостро глянув на дівчину.

— Бородкін? Хто такий Бородкін?

— Та там мерзотник один… Розумієш, Інночко, давно хотів утекти. Не пускали, — працюй. А тепер отака халепа. І всі вони — вороги мої, бо я з ними жодних справ не хотів мати, навіть борюся! Мені нічого й не треба в житті. Чарку коньяку і чашку кави… Ставка пристойна, прогресивка, премії. Близько двохсот. Майже як у кандидата наук. Один як палець… Ну, прогулюю їх, не скнара… А що в мене є? Що надбав? — він обвів рукою кімнату. — Меблі? Стандарт, вісімсот карбованців за все… Машина? За десять років головний інженер фабрики хіба не може стягтися?.. В Америці он кожний робітник з машиною…

Божкові раптом здалося, що він не перед Інною виголошує цю свою захисну промову, а вже перед судом, і він злякано перевів подих. — Хоч би скільки міліція копалася, а коли по-чесному, то до мене руки короткі, — підбадьорився через секунду, протягом якої усвідомив, що він іще вдома. — Але який трагічний збіг обставин, подумай, Інночко. Вороги з фабрики і так валитимуть на мене, а тут ще цей Гармаш риє, винюхує, нишпорить…

Як вона ненавиділа зараз Юрія! Ладна була