Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

— Але не скінчилося. Ви злякалися й забрали заяву на Бредлі.

— Не зовсім.

— Тобто — не зовсім? Ви ж відмовилися від звинувачень.

— Я уклала угоду з дияволом. Із Кімболлом Роузом. Він хотів, щоб його сина не чіпали, а я хотіла, щоб моя дочка була в безпеці. Тому я відмовилася від звинувачень, а Кімболл виписав мені чималий чек. Грошей було достатньо для того, щоб купити нам із дочкою нові життя, з новими іменами.

Джейн похитала головою.

— То ви взяли гроші й утекли? Нічогенька мала бути сума.

— Справа була не лише в грошах. Кімболл використав дочку проти мене. Погрожував забрати її, якщо я не пристану на його пропозицію. Він її дідусь і мав цілу армію юристів проти мене. Я не мала вибору, тож забрала гроші й відмовилася від звинувачень. Я зробила це заради неї, і заради неї ж не припиняла тікати. Щоб тримати її подалі від тієї родини, від усіх тих, хто міг завдати їй шкоди. Ви ж це розумієте, правда? Мати зробить що завгодно, щоб захистити свою дитину.

Джейн кивнула. Вона повністю її розуміла.

Медея знову підійшла до крісла, із зітханням опустилася в нього.

— Я думала: якщо вбережу дочку, вона не знатиме, як це, коли на тебе полюють. Виросте безстрашною, кмітливою. Воїтелькою — ось ким я хотіла її бачити. До чого завжди її спонукала. І вона справді росла розумницею. Сміливою. Надто мало знала, щоб боятися. — Вона помовчала. — Аж до Сан-Дієґо.

— Де в її кімнаті сталася стрілянина.

Жінка кивнула.

— Тієї ночі вона дізналася, що більше не може бути безстрашною. Наступного ж дня ми зібрали речі й поїхали до Мексики. Опинилися у Кабо-Сан-Лукасі, де й прожили чотири роки. Нам там було добре, це була схованка. — Вона зітхнула. — Але дівчата ростуть. Їм виповнюється вісімнадцять, і вони наполягають на тому, що вирішуватимуть за себе самі. Вона хотіла вступити до коледжу, вивчати археологію. Така ж, як мати.

Медея сумно засміялася.

— Ви відпустили її?

— Джемма пообіцяла за нею наглянути, тож я подумала, що це безпечно. Вона мала нове ім’я, нові документи. Я не думала, що Джиммі зможе її знайти.

Протягом довгої паузи Джейн усвідомлювала те, що щойно почула.

— Джиммі? Але Джиммі Отто помер.

Медея підвела голову.

— Що?

— Ви маєте це знати. Ви ж застрелили його в Сан-Дієґо.

— Ні.

— Ви застрелили його в потилицю. Витягли його тіло у двір і поховали.

— Неправда. То був не Джиммі.

— Хто тоді був похований у дворі?

— То був Бредлі Роуз.

35

— Бредлі Роуз? — повторила Джейн. — Поліція Сан-Дієґо нам казала інше.

— Думаєте, я не впізнаю батька власної дитини? — спитала Медея. — Тієї ночі до спальні моєї дочки вдерся не Джиммі. То був Бредлі. О, я певна, що Джиммі вештався десь поблизу і його, певно, злякав постріл. Але я знала, що він повернеться. Знала, що треба діяти швидко. Тож ми зібрали речі й на ранок поїхали.

— У тілі упізнали Джиммі, — мовив Фрост.

— Хто саме?

— Його сестра.

— Тоді вона помилилася. Бо я знаю, що то був не Джиммі.

Джейн увімкнула лампу, й Медея зіщулилася від світла, наче лампочка на шістдесят ватт була радіоактивна.

— Щось не складається. Як могла сестра Джиммі Отто так помилитися?

Детектив схопила з ліжка його психіатричну справу, продивилася нотатки доктора Гілцбріха. Швидко знайшла те, що шукала.

— Його сестру звали Керрі. — Ріццолі глянула на Фроста. — Набери Кроу. Попроси його дізнатися, де живе Керрі Отто.

Він дістав мобільний.

— Я не розумію, — заговорила Медея. — До чого тут сестра Джиммі?

Джейн гортала нотатки, зроблені в Інституті Гілцбріха, шукаючи посилань на Керрі Отто. Тільки зараз, зосередившись на ній, вона збагнула, скільки разів та згадувалася у документах.

Його знову відвідує сестра, вдруге за сьогодні.

Керрі залишилася після дозволеного для візитів часу; довелося нагадати, що правил слід дотримуватися.

Керрі попросили не телефонувати так часто.

Керрі спіймали на спробі пронести сигарети. Відвідини заборонені на два тижні.

Приходила сестра… Приходила сестра… Керрі знову тут.

І нарешті вона натрапила на запис, від якого все всередині похололо.

Потрібні глибші консультації родинного психолога. Керрі направлена до дитячого психіатра в Банґорі з питання нездорової сестринської прихильності.

Фрост дав відбій на мобільному.

— Керрі Отто живе у Фремінгемі.

— Скажи Кроу, щоб направив туди команду. З підкріпленням.

— Він уже їде.

— Що відбувається? — втрутилася Медея. — Чому ви зосереди­лися на сестрі?

— Бо Керрі Отто сказала поліції, що тіло, яке ви закопали, — її брат.

— Але я ж знаю, що це не так. Для чого їй таке говорити?

— Було видано ордер на його арешт, у справі зникнення жінки в штаті Массачусетс, — пояснив Фрост. — Якби правоохоронці повірили в його смерть, то припинили б його шукати. Він міг стати невидимим. Вона, певно, збрехала, захищаючи його.

— Керрі — ключ до всього, — сказала Джейн. — І ми знаємо, де вона живе.

— Ви думаєте, що моя дочка там? — спитала Медея.

— Якщо ні, Керрі мусить знати, де він її тримає.

Джейн почала міряти кімнату кроками, зиркаючи на годинник. Подумки вираховуючи, скільки часу потрібно Кроу та його людям на те, щоб дістатися Фремінгема. Їй хотілося бути там, з ним, стукати у двері, вдиратися до будинку. Шукати Джозефіну. «Це я мала б її знайти».

Була глупа ніч, але спати не хотілося, енергія газованкою неслася по судинах. «Увесь цей час ми полювали на мерця, — подумала вона, — тоді як мали б зосередитися на Джиммі Отто. На невидимці».

«Єдиний пацієнт, який мене насправді страшив, — так доктор Гілцбріх говорив про Джиммі. — Він лякав усіх. Навіть власних батьків».

Ріццолі зупинилася, розвернулася до Фроста.

— Пригадуєш, що Кроу сказав про батьків Джиммі? Про те, як вони загинули?

— Нещасний випадок, так? Авіакатастрофа.

— Це ж було в Мені? Вони придбали будинок у Мені, щоб бути ближче до Джиммі.

Вона знову схопила психіатричне досьє, перегорнула на першу сторінку, де була зазначена інформація про батьків. Батьками Джиммі були Говард та Аніта Отто, і вони мали дві адреси. Першою була їхня основна резиденція у Массачусетсі. Друга, в Мені, була додана згодом — дописана від руки.

Фрост уже набирав поліцію Бостона.

— Перевірте для мене нерухомість, будь ласка, — сказав він, читаючи адресу через плече Джейн. — Штат Мен, містечко Сапонак. Веллі-вей, 165.

За мить він дав відбій і подивився на напарницю.

— Будинком володіє якийсь траст «Вічнозелений», що б це не означало. Нам передзвонять із подробицями.

Джейн знову заворушилася, спантеличена, нетерпляча.

— Це мусить бути недалеко. Можемо просто поїхати туди, глянути.

— Вони померли кілька десятиліть тому. Будинок, певно, кілька разів міняв власника.

— А може, й досі належить родині.

— Якщо трохи зачекаєш, матимемо інформацію щодо трасту.

Але Ріццолі не мала настрою чекати. Вона була подібна на бігового коня на старті, готова рушати негайно.

— Я поїду, — сказала вона й кинула