Читати книгу - "Екзорцист"

Важка тиша.

А тоді коротко й без жодної емоції:

— Так.

Каррас кивнув і пробурмотів:

— Ясно.

Після цього вони вже їхали мовчки аж до самого Дюпонт-серкл, де зупинилися перед світлофором. Каррас відчинив дверцята.

— Я вийти тут, отець Каррас.

— Справді? Тут?

— Так, я звідси сідати в автобус. — Він виліз з авта і, тримаючись рукою за відчинені дверцята, нахилився й сказав: — Дякую вам, отче Каррас. Дуже дякую.

— Не хочете, щоб я підкинув вас далі? Я маю вільний час.

— Ні, ні, отче! Тут добре! Дуже добре!

— Ну гаразд. Гарного вам фільму.

— Дякую, отче! Дякую вам!

Карл зачинив дверцята авта, зупинився в безпечній зоні, чекаючи, коли світлофор спалахне зеленим, а коли Каррас від’їхав, він іще деякий час нерухомо дивився вслід яскраво-червоному «ягуарові», аж поки той зник за поворотом на Массачусетс-авеню. Карл подивився на світлофор. Світло змінилося, і він побіг до автобуса, що саме під’їжджав до зупинки. Він сів у нього, купив квиток із пересадкою, пізніше пересів ув інший автобус і врешті-решт висадився з нього в північно-східній частині міста, проминув три квартали, а тоді увійшов до занедбаного багатоквартирного будинку. Біля підніжжя понурих сходів він зупинився, вдихаючи різкі запахи з малесеньких кухоньок, почув десь угорі приглушений немовлячий плач і побачив таргана, що швидко вискочив з-за плінтуса, рухаючись хаотичними зигзагами. Цієї миті Карл почав на очах утрачати свою стоїчну витримку й незворушність, але тоді опанував себе, рушив до сходів, поклав руку на перила й почав поволі здійматися старими рипучими дерев’яними сходами. Кожен його крок відлунював у вухах докором.

На другому поверсі Карл підступив до дверей у темному закутку і якусь мить стояв там, приклавши руку до одвірка. Він подивився на стіну: облущена фарба, графіті, нашкрябані олівцем закарлючки «Піті + Шарлотта» з датою внизу й малюнком серця, розділеного навпіл тонкою нерівною тріщинкою в штукатурці. Карл натиснув дзвінок і чекав, похиливши голову. Зсередини долинув скрип пружин ліжка. Глухе бурмотіння. Тоді чиїсь нерівні кроки, немовби хтось незграбно волік ногу в ортопедичному черевику, аж раптом двері рвучко відчинилися, скільки дозволяв дверний ланцюжок, і в отворі виникла жінка в плямистій рожевій комбінації зі східним орнаментом пейслі та сигаретою, що звисала з кутика її рота.

— А, це ти, — прохрипіла вона й зняла ланцюжок.

Карл подивився в сповнені гіркоти очі, у ці понурі колодязі болю й докорів, швидко обвів поглядом розпусний вигин її губ і зів’яле обличчя, колишня дівоча краса якого була похована живцем у тисячах мотельних номерів, у тисячах пробуджень після незатишних снів із затамованим плачем після згадок про втрачену благодать.

— Пішли ’го на хуй!

Грубий чоловічий голос зсередини квартири.

Язик заплітається. Коханець.

Дівчина відвернула голову.

— Заткайся, мудило, то мій старий! — гарикнула вона, а тоді знову повернулася до Карла. — Чуєш, старий, він упився. Тобі краще не заходити.

Карл кивнув.

Порожні очі дівчини простежили за рухом його руки, коли він поліз до задньої кишені штанів по гаманець.

— Як мама? — спитала вона, затягуючись сигаретою й не відводячи очей від його пальців, що витягали з гаманця десятидоларові купюри.

— З нею все нормально, — коротко кивнув Карл. — З матір’ю все нормально.

Коли він простягнув їй гроші, дівчина натужно закашлялася, прикриваючи рукою рота.

— Йобані сигарети! — поскаржилася вона, мало не задихаючись, — мушу кидати, чорти б їх побрали! — Карл дивився на струпи від уколів на її руці, відчуваючи, як у нього з-під пальців вислизають купюри.

— Дякую, старий.

— Господи, ну швидше ти! — прогарчав ізсередини коханець.

— Слухай, старий, краще, мабуть, закінчуємо. Гаразд? Ти ж знаєш, який він буває.

— Ельвіро!.. — Карл раптово простягнув крізь отвір у дверях руку й схопив її зап’ясток. — Тут тепер є клініка в Нью-Йорку! — благально прошепотів він, а вона, скрививши міну, намагалася вивільнитися з Карлової хватки.

— Відпусти!

— Я вишлю тебе туди! Тобі там допоможуть! Ти не йти до в’язниці! Це…

— Господи, та годі вже, старий! — верескнула Ельвіра, вириваючи руку.

— Ні, ні, будь ласка!

Дочка щосили грюкнула дверима.

Заклякши мовчки й нерухомо в цій вогкій, розписаній графіті труні його надій, слуга-швейцарець довго дивився кудись невидющими очима, а тоді поволі й скорботно похилив голову.

Зсередини квартири він міг чути приглушену розмову, що закінчилася цинічним і лунким жіночим реготом, після чого на неї напав черговий напад кашлю. Карл відвернувся.

І відчув раптовий шок.

— Мабуть, нам варто поговорити, — сказав задихано Кіндермен, не витягаючи рук із кишень пальта й сумовито дивлячись на Карла. — Так, гадаю, нам варто поговорити.

Розділ другий

Каррас заправив плівку в порожню бобіну магнітофона, що стояв на столі в кабінеті Френка Міранди, кругленького й сивочолого директора інституту мов і мовознавства. Зредагувавши окремі частини плівок і вставивши їх у різні бобіни, Каррас увімкнув магнітофон, і вони обоє, надівши навушники, слухали гарячкову й хриплу абракадабру. Коли закінчився запис, Каррас зсунув навушники на плечі й запитав:

— Що це таке, Френку? Чи є тут якісь натяки на мову?

Знявши також навушники, Міранда сидів на краєчку письмового столу, склавши руки на грудях і нахмуривши брови. Він спантеличено подивився на підлогу й сказав, хитаючи головою:

— Навіть не знаю. Щось дуже дивне. — Він подивився на Карраса. — Звідки ти це взяв?

— Я працюю над випадком роздвоєння особистості.

— Жартуєш! Священик?

— Не можу все розповісти.

— Так, звісно. Я розумію.

— Ну, але що з цим, Френку? Ти допоможеш?

Замислено дивлячись убік, Міранда обережно зняв окуляри для читання в черепаховій оправі, неуважно склав їх, а тоді засунув до нагрудної кишені бавовняного піджака.

— Знаєш, це не схоже на жодну з відомих мені мов, — сказав він. — Проте… — Нахмуривши брови, він подивився на Карраса. — Можеш прокрутити ще раз?

Каррас відмотав плівку, пустив її знову, після чого вимкнув магнітофон і спитав:

— Якісь ідеї?

— Ну, мушу сказати, що відчуваються мовні інтонації.

Єзуїт раптом відчув спалах надії, його очі на мить засяяли, але тоді знову згасли, коли він інстинктивно притлумив цю надію.

— Але я не впізнаю цієї мови, отче, — вів далі директор. — Вона давня чи сучасна? — поцікавився він.

— Я не знаю.

— Ну то, може, залиши плівку в мене? Я ще раз дуже ретельно проаналізую її разом зі своїми хлопцями. Можливо, хтось розпізнає, що це таке.

— Чи ти не міг би зробити собі копію, Френку? Я хотів би, щоб оригінал залишався в мене.

— О, ну звісно.

— Між іншим, я маю ще одну плівку. У тебе є трохи часу?

— Так, звичайно. А що на цій плівці?

— Дозволь спочатку про щось тебе запитати.