Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Енергію капітан прийняв цілком прихильно. Принаймні не став помирати в страшних корчах, з пусканням піни з рота, упереміш із кров'ю. Просто лежав не рухаючись і дихаючи тихо-тихо.

— Напевно, перетравлює, — вирішила Ліїн, згадавши все, що могла, про обмін енергією.

Самій Ліїн після процедури стало легко-легко, до дзвону у вухах. Здавалося, підстрибни вище і злетиш. На її подив, навіть примхливий світлячок, що згас, поки вона займалася екстремальним лікуванням, наново сплівся легко і просто, як йому й належить.

— Може, я якісь надлишки скинула? — спитала вона сама у себе, але нічого про жодні надлишки так і не згадала.

З іншого боку, за стільки часу вона могла забути про все, з чим не доводилося стикатися.

— Гаразд, — продовжила дівчина розумну розмову сама з собою. — Тепер настав час подумати про нічліг. Ночі, звичайно, досить теплі, але не завадило б чимось накритися. А то корчувати другий кущ, із наступним його трамбуванням у вогнище, у мене щось настрою немає. Та й якось безглуздо повторювати цю дурість.

Поговоривши з розумною людиною, Ліїн згадала, що нічого не їла і, відрізавши від сала два шматочки, почала блукати печерою, відкушуючи від них, як від вишуканої страви, і заглядаючи в усі щілини. Зробивши три кола, переконалася, що нічого кращого за старий плащ, поїдений міллю і з запахом затхлості вона все одно не знайде. Колись цей плащ, напевно, був гарним. Такі носять пастухи. Їх їм роблять дружини, валяють якось полотнище з овечої вовни, а потім ще й прошивають пофарбованою в червоне ниткою, чи то для того, щоб не розповзлося у разі чого, чи як оберег. Але темно-червоне павутиння на темно-сірому плащі виглядає добре. А ще кажуть, що якщо плащ зроблений правильно, він не промокає навіть у найсильнішу зливу.

Але знайдений плащ був старим, вицвілим до дивного буро-зеленого кольору і використовувався, швидше за все, для того, щоб не доводилося сидіти перед печерою на голій землі. Укриваються пастухи напевно новими плащами. Ось тільки у Ліїн вибору не було.

Точніше, був, але мерзнути їй, як і раніше, не хотілося. Та й капітан на своїй лежанці виглядав зворушливим, безпечним і його було шкода.

— Гаразд, — сказала дівчина. — Грітимемося.

А прокинувшись вранці, Ліїн виявила, що Велівера, якого вона розвернула спиною до себе, встиг за ніч поміняти положення і тепер нахабно обіймає, спираючись підборіддям на її маківку. Дівчина ворухнулася, спробувала розтиснути руки, але у відповідь була притиснута до капітана сильніше. А ще він хихикнув.

— Капітан, що ви робите? — запитала Ліїн.

— Гріюся, — хрипко озвався чоловік. — І грію. Надворі туман і дуже бридко. У печері не краще. Елано, ви зовсім не пристосовані до життя, навіть розламати зайві лежаки та спалити їх не здогадалися.

Ліїн хмикнула, потім веліла:

— Відпустіть! А потім йдіть і ламайте. Тим більше, у мене є крупа, хоч кашу зваримо.

На диво, заперечувати Велівера не став.

У світлі заново відтвореного світлячка капітан мав вигляд повсталого мерця, навіть прозелень на обличчі була присутня. До лежака він йшов повільно й обережно, ніби ніс тацю з кришталем, який ні в якому разі не можна було розбити. І перед ним стояв досить довго — Ліїн встигла згадати, куди поклала крупу, відрізати ще шматочок від сала і навіть змиритися з тим, що треба йти за водою.

Потім Веливера потер долонею об долоню і обернувся до дівчини.

— Зважаючи на все, ви вже здогадалися, що в мене є дар, — сказав задумливо.

— І про те, що ви його приховуєте — теж, — підтвердила свою здогадливість Ліїн.

— Ось і добре.

І дістав з-за ворота підвіску, яку Ліїн учора намагалася зняти. Ні, знімати її не став. Просто клацнув по ній нігтем, вона коротко спалахнула і з розпалася на три частини — два візерунчасті півкола ліворуч і праворуч і тонку спицю посередині.

Капітан заплющив очі і трохи постояв, а потім його постать огорнуло яскраво-жовте полум'я, воно злетіло мало не до стелі печери і відразу опало, ставши майже невидимим. Власне, не маг його не побачив би взагалі, як би не намагався. Але Ліїн була магом. І тому майже одразу здогадалася, що воно таке.

— Ненавиджу цю річ, — зізнався Велівера, струснувши частинами підвіски. — Думаю, ви мене зрозумієте. Для вас світ був меншим і сірішим недовго. А для мене він такий майже завжди.

— Вогняних магів у світі не залишилося, — сказала Ліїн.

— Не лишилося, — легко підтвердив капітан. — Але спадковість така цікава річ — навіть через сім поколінь чиясь дитина може несподівано успадкувати дар від далекого предка, про який нащадки забули. Або взагалі не знали, щиро вірячи, що всі їхні предки — діти тих, хто вважається їхніми батьками. Тож самі розумієте.

— У світі спокійно народжуються маги вогню, і ніхто про них не знає, — сказала Ліїн.

— Кому треба, знають. Давайте я все-таки розламаю ці дрова і розпалю багаття. Потім, коли їстимемо, я вам розповім одну цікаву історію. Вам все одно доведеться давати клятву на крові, тож буде краще, якщо ви не придумаєте собі неіснуючих жахів.

— Клятву на крові? — перепитала дівчина.

— Звісно, це жахлива таємниця, — зізнався капітан. — Причому, таємниця самого імператора. Без клятви ніяк, інакше доведеться вас вбити. А ви надто гарні для цього.

Ліїн хмикнула і вирушила за водою.

Про таємницю імператора вона вже чула. Мелана якось про неї говорила.