Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Моя відповідь, Лілі, за хвилю була готова. «Так, так, заходь до мене, — сказала я. — Запитаєш, де кімната біля розподільного щитка, побалакаємо». Тож він прийшов того вечора і приходив щовечора того тижня, ми говорили про його довге життя. Навіть наприкінці він лишається неймовірним чоловіком. І, як усі чоловіки, до кінця намагається вийти сухим із води.

«Слухайте, Роузі, — нещодавно закинув він мені, — я був у шлюбі зі своєю дружиною майже півстоліття, ви можете собі уявити? Що в цьому було хорошого? Подивіться на усю цю гіркоту. Чим більше я думаю про це, тим більше мені здається, що ми були б дурнями, якби одружилися».

«Володю Влашкіне, — сказала я йому прямо, — коли я була молода, то зігрівала твою замерзлу спину багато ночей поспіль, не питаючи нічого. Ти визнай це, я нічого не вимагала. Я була м’якосердою. Я не хотіла, щоб мене називали Роузі Лібер, руйнівниця сімейних вогнищ. Але зараз, Влашкіне, ти — вільний чоловік. Як ти можеш просити мене їздити з тобою потягами у незнайомі готелі, поміж американців, коли я не твоя дружина? Як тобі не соромно!».

Тож тепер, дорога Лілі, перекажи цю історію своїй мамі, своїм молодим голосом. Від мене вона не хоче чути ні слова, лише кричить: «Я зомлію, я зараз зомлію!». Перекажи їй, що в мене, врешті-решт, є чоловік, якого, як усі знають, жінка мусить мати хоча б раз за все життя.

Боже мій, я вже спізнююся. Поцілуй мене. Зрештою, я бачила, як ти виростала з малої зернини. Тож скажи мені кілька теплих слів у день мого весілля. Довгого й щасливого життя. Багато років любові. Обійми маму, перекажи їй від тітки Рози: «Прощавай, усіх благ!».

Переклад Дарії Литошенко

Сінтія Озік

(нар. 1928)

Сінтія Озік народилася в Бронксі, в сім’ї іммігрантів. Навчалася в Нью-Йоркському університеті та університеті штату Огайо, де захистила магістерську дисертацію, присвячену творчості Генрі Джеймса. Її видатний літературний доробок складається з романів («Довіра», «Канібальська галактика», «Стокгольмський месія» та «Статті про Путтермессер»), збірок оповідань («Раббі-язичник та інші оповідання», «Кровопролиття та три новели» і «Злет. П’ять вигаданих історій») та критичних есеїв, здебільшого на літературні теми (збірки «Мистецтво та пристрасть», «Метафора та пам’ять» і «Слава та безумство»). В останні роки вона працювала над інсценізацією свого оповідання «Шаль» (постановку було здійснено в Нью-Йорку). Протягом тридцяти років твори Озік здобували схвальні відгуки практично від усіх критиків. Тричі її оповіданням присуджували щорічну премію О. Генрі. Крім того, вона є лауреаткою премії Едварда Льюїса Волланта за єврейську прозу, Національної книжкової премії, премії Єврейської теологічної семінарії за видатні заслуги в галузі єврейської літератури, премії з літератури Американської академії мистецтв, Премії єврейського спадку, премії Rea Award за найкраще оповідання та премії Strauss Living Award Американської академії мистецтв і літератури. Сінтія Озік живе разом із чоловіком у передмісті Нью-Йорка.

Заздрість, або їдиш в Америці

Едельштейн — уже сорок років як американець — був ненажерливим читачем романів, написаних письменниками, як він буркотливо їх називав, «єврейського походження». Вони здавалися йому інфантильними, розбещеними, жалюгідними, темними, нікчемними, а головне — дурними. Даючи їм характеристику, він обирав найобразливішу, на його погляд, лайку: американергеборен[90]. Для цих народжених в Америці погроми були чутками, маме лошн[91] — чимось чужим, історія — якоюсь порожнечею. Серед них було багато й досить молодих, із чорними очима, чорним волоссям та рудими бородами. Деякі були блакитноокими, як хедер-їнглах[92] його юності. Школярі. Він був упевнений, що не заздрить їм, але вперто читав їх — це було як хвороба. На їхні книжки писали рецензії, їх хвалили, їх вважали євреями, а між тим вони нічого не знали. Склалася навіть певна група опозиційних письменників-неєвреїв, які почали звично показувати зуби: єврейський інтелектуальний істеблішмент, мовляв, дає викривлене уявлення про американську літературу, забарвлює її чужими відтінками, підміняє її собою, і так далі. Як Берлін і Відень у двадцятих. «Юденрайн[93]» — це «культуррайн», вважав Едельштейн. Приберіть євреїв — і де, так звана західна цивілізаціє, твоя літературна культура?

Для Едельштейна «західна цивілізація» була болючою темою. Він ніколи не був у Берліні, Відні, Парижі й навіть у Лондоні. Щоправда, він був у Києві, але лише раз, ще хлопчиком. Його батько, меламед[94], поїхав туди приватним учителем і взяв його із собою. У Києві вони жили у підвалі будинку, який належав заможним євреям Кириловим. Взагалі-то вони були Кацами, але, давши хабаря якомусь чиновнику, отримали російське прізвище. Кожного ранку вони з батьком піднімалися зеленими сходами на кухню, аби поснідати кавою з черствим хлібом, а потім ішли до класної кімнати — викладати Хумаш[95] Олексію Кирилову, червонощокому хлопчиську. Едельштейн-молодший муштрував його, поки батько дрімав. Що вийшло з Олексія Кирилова? Едельштейн, вдівець із Нью-Йорка, шістдесяти семи років, їдишист (так званий), поет, міг, уп’явшись у що завгодно — рекламний плакат у підземці, кришку контейнера для сміття, вуличний ліхтар, — викликати в пам’яті обличчя Олексія Кирилова, його рум’яні щоки, його їдиш із українським акцентом, його полиці з механічними іграшками з Німеччини: вантажівки, крани, тачки, різнокольорові автомобільчики з тентами над головою. Олексієм його мав називати лише батько Едельштейна — всі решта, включно з Едельштейном-молодшим, звали його Авремеле. Авремеле мав природжений хист вивчати все напам’ять. У нього була золота голова. Тепер він — громадянин Радянського Союзу. Чи він помер? Загинув у Бабиному Яру? Едельштейн пам’ятав кожен омріяний гвинтик тих німецьких іграшок. Навесні він залишив Київ разом із батьком і повернувся до Мінська. Танула багнюка, що замерзла гострими піками. У вагоні