Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— А як же деревце? — долинув голосок Ло, високий від плачу. — Ми ж повинні посадити деревце.

Не мовлячи ні слова, Ліз підняла загублену нею лопатку й опустилася навколішки. І почала копати, важко та швидко, заганяючи штих у пухку землю та здіймаючи куряву, яка сідала на темну тканину її сукні. Її горе було справжнє й неприкрите, і люди ніяково відводили очі. Поминальний жест перетворився на нездорове дійство, і Нейтан більше не міг цього витримувати. Він вийшов наперед, узяв другу лопатку й почав копати разом з матір’ю. Коли яма була вже величенька, Ліз узяла паросток і встромила всередину, а тоді присипала зернистою землею. Воно не виживе, подумав Нейтан, бо посаджене недостатньо глибоко, та принаймні все закінчилося. Підвівшись, він допоміг Ліз повернутися в будинок, ігноруючи сусідів, які проводжали його витріщеними очима.

Розділ 29

За годину Ліз дбайливо вклали в затемненій спальні, напоївши слабеньким заспокійливим, наданим Стівом, і Нейтан зловив себе на тому, що самотньо стоїть на порозі вітальні. Він ще ніколи не бачив у кімнаті стільки людей, і попри спеку, частина присутніх вийшла в коридор і на веранду. Але навколо Кемеронової картини гості ніяково залишили вільний простір, зауважив Нейтан.

— Принаймні до неї ніхто не лізе, — почувся поряд голос. Ільза повз Нейтана дивилася на картину.

— Я вважав, що ліпше її зняти.

Вона нахмурилася.

— Ні, не на похороні. Почалися б питання. Це ж Кемів скарб. Він би хотів, щоб вона була в усіх на очах.

В Ільзиному голосі прозвучала нотка, яку через гамір важко було розчути й розтлумачити.

— І Баб так сказав.

— Справді?

— Так. І мама.

— І вони мали рацію.

Мабуть, таки мали, подумав Нейтан. Може, гості й трималися на шанобливій відстані, але всі крадькома кидали погляди на картину. Цікавилися, та не хотіли, щоб їхня цікавість видалася нездоровою. Нейтан побачив, як Кейті з тацею бутербродів протиснулася в двері й зайшла між людей. Замість роздати бутерброди, вона просто поставила тацю на стіл і одразу ж вийшла.

Ільза спостерігала за нею прищуленими очима.

— Господи, вони безнадійні. Обоє, — сказала вона й помовчала. — А я ж можу їх вигнати, — раптом додала вона таким голосом, наче до неї оце щойно дійшло.

— Може, й не доведеться. Гадаю, вони й самі збираються поїхати.

— І все одно. Я б могла їх вигнати. Якби схотіла.

— Ага. Ну, мабуть.

З протилежного кінця кімнати жінка з рудувато-білявим волоссям до плечей зловила Ільзин погляд і легенько махнула їй рукою.

— Хто це? — поцікавився Нейтан.

— Не знаю. Я думала, вона тобі махнула.

— Навряд чи.

Жінка махнула знову, цього разу наче вагаючись, і Ільза зітхнула.

— Мабуть, слід мені піти поговорити трохи з людьми. А з тобою побалакаємо пізніше.

Вона рушила до жінки в кутку, а Нейтан, попиваючи пиво, провів її очима. Ільза простягнула жінці руку, вони обмінялися кількома словами, схиливши голови одна до одної, щоб краще чути в гаморі. Тоді Ільза обернулася й указала на Нейтана. Мовила ще щось, і жінка, подякувавши їй, крізь юрму рушила до нього.

— Нейтане, добридень. Узагалі-то я махала тобі, — заговорила жінка, поставши перед ним. Засоромлено всміхнулася. — Ти не пам’ятаєш мене. Нічого страшного. Я — Мелані. Берч. З Атертону.

— Мелані... — Нейтан намагався пригадати.

— Ну, з Атертону? Принаймні мешкала там кілька років тому. А тепер повернулася, — ніяково розсміялася вона. — Нічого страшного, я була на пару років молодша за тебе, тож навряд чи ти взагалі мене помічав. Але я дружила з Джекі, коли ви двоє зустрічалися.

— А! Правильно. Я не... — він так і не міг пригадати, але принаймні вона досі всміхалася. — Ми з Джекі давно розлучилися, тож...

— О! Я теж, — стенула вона плечима. — Міський хлопець. Не склалося, хто б міг подумати... отож після цього я трохи подорожувала. Кілька років жила на заході, а нині знову сюди повернулася. Досі працюю з кіньми.

— Ясно.

Нейтан почав пригадувати дівчину, яку іноді бачив на манежі: вона була не дуже близькою товаришкою Джекі. Рудувато-білявий хвіст і веснянки влітку. В цих краях небагато молоді, але вона змінюється з неочікуваною частотою: люди виїжджають учитися і працювати й переїжджають на нові місця. Нейтан навіть не був певен, чи колись знав, що цю дівчину звати Мелані, бо ж очей не відводив від Джекі. Але Мелані була гарненька. І тоді, і тепер.

— Прикро чути щодо вас із Джекі. Шкода, я гадала, у вас усе складеться. Ви були така гарна пара! — вона завагалася, наче вирішуючи, чи варто продовжувати, а потім усміхнулася кутиком рота. — Ми всі їй страшенно заздрили, бо навколо було повно козлів, а гарних хлопців катма, а вона отак швидко тебе заарканила. Вона вічно розповідала, як вам двом весело разом і як ти її смішиш.

— Справді?

Це зовсім не було схоже на Джекі. Принаймні наприкінці. Хоча на початку — спогади заховані надто глибоко — так і було, мабуть. На початку Нейтан, певно, міг те саме про неї сказати. Нарешті він уважно глянув прямо на Мелані.

— То як, радієш поверненню?

— Тут так тихо! Я вже й забула.

— Ага. Щира правда. Тихо-тихо.

У Нейтана в голові було геть порожньо. Він гадки не мав, про що говорити. Побачив, як Ільза з того боку кімнати зиркнула на нього і зразу швидко відвела очі. До неї говорила старша жінка, якої Нейтан не впізнавав.

— Ну гаразд, — мовила Мелані. — Слухай, мені дуже прикро через Кемерона, і я усвідомлюю, що зараз не найкращий час, але я не знала, коли ми з тобою ще зустрінемося, тож просто хотіла привітатися. Хочу сказати, я ж навіть не знаю, чи буваєш ти в місті...

— Не буваю. Практично ніколи.

— О! — кліпнула вона й одразу опанувала себе. — Ну, якщо раптом заїдеш і захочеш випити абощо, дай мені знати.

— А. О’кей.

— Можеш дзвонити мені в Атертон. Мене звати Мелані.

— Мелані. Так, я запам’ятав.

— Добре. Ну, гаразд, — усміхнулася вона і, розвертаючись іти геть, легенько торкнулася його руки, як ніхто вже не торкався довгий час. Тепло її пальців довго трималося на його шкірі — таке