Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

Історія Київської Русі хронологічно охоплює період з IX до кінця XIII – початку XIV століття. Це означає, що давньоруська народність – основа наступного історичного і культурного розвитку російського, українського і білоруського народів – функціонувала протягом 500 років. Отже, приблизно 25 поколінь людей жили і творили на території давньоруської феодальної держави IX – початку XIV століття. У процесі формування давньоруської народності, крім східнослов’янського населення, взяли участь і деякі інші, неслов’янські за походженням племена. Вивчаючи епоху Київської Русі, спеціалісти відзначають на території східних слов’ян IX – початку XIV століття такі основні категорії археологічних пам’яток, як городища, селища, капища-жертовники і могильники. Вони широко відомі на територіях України, Росії і Білорусії. Починаючи з кінця Х століття (з офіційним прийняттям християнства), з’являються храмові християнські споруди – церкви.

У Східній Європі відомо понад 500 пам’яток ранніх слов’ян. На території України археологи виокремлюють три слов’янські культури V–VII століття – празьку, або празько-корчакську, пеньковську та колочинську.

Городища

Наприкінці XIX століття в Росії, Україні і Білорусії були проведені відповідні роботи щодо фіксації на місцевості городищ, укріплених валами й ровами. Зокрема, у Київській, Волинській, Подільській і Харківській губерніях були створені й опубліковані місцеві археологічні карти. Перші спеціальні розкопки на давньоруських городищах України здійснив на початку XX століття В. В. Хвойка (у Києві, біля сіл Шарки, Кононча, Витачів, Білгород).

Теріторія, на якій Київські князі збирали полюддя в І половині X століття

Городища зосереджені переважно у лісостеповій зоні України, менше їх у північних поліських районах. На заході частина городищ знаходиться на території сучасної Польщі (верхів’я річок Сан, Вепш і вздовж західних приток Західного Бугу). На південному заході до складу Русі входили землі Верхнього і Середнього Подністров’я, верхів’я Пруту й Серету, верхів’я Тиси у Закарпатті. Південною межею Русі було Середнє Подністров’я і верхів’я Південного Побужжя, а далі до Дніпра – р. Рось. Південно-східною межею Русі на Лівобережжі Дніпра була р. Сула. Населення по річках Псел, Ворскла і Сіверський Донець входило до складу Київської Русі.

В. В. Хвойка

У Середньому Подніпров’ї протягом Х – ХІІ століття були споруджені системи оборонних фортифікацій – так звані Змієві вали. Після навали ординців, у середині і другій половині XIII століття, городища поступово втрачають своє значення.

Існувало п’ять типів городищ:

– городища – общинні центри,

– городища – князівські (державні) фортеці,

– городища – сторожові фортеці,

– городища – феодальні замки,

– городища – давньоруські міста.

Хронологічно давньоруські городища охоплюють період від Х до кінця ХІІІ – початку XIV століття.

Одна з ранньосередньовічних археологічних культур України – салтівська, або салтівсько-маяцька (VIII–X ст.) – була відкрита в 1900 році в селищі Верхній Салтів Харківської губернії вчителем В. А. Бабенком. Ця культура охоплювала величезну територію в межах сучасної України, в степах Криму, Росії і Болгарії.

У валах більшості досліджених городищ відкрито рештки дерев’яних конструкцій. Це прямокутні зруби, які зміцнювали насип валу. У валах городищ дослідники зустрічають один, два і три ряди зрубів. Ряди зрубів прилягали один до одного по периметру валу городища. Зруби були заповнені грунтом, вийнятим при спорудженні рову, розміщувалися в зовнішньому ряду укріплень, їх позначають літописним терміном «городні». Крім того, на городищах відомі й порожні зруби – кліті. Кліті використовували для оборони і для зберігання різноманітних господарських припасів, а також як житла, що входили в конструкцію валу. Ось чому в клітях іноді трапляються залишки вогнищ, печей, обвугленого зерна злакових культур, сільськогосподарські знаряддя та побутові речі.

На території України зафіксовано також городища з дерево-земляними фортифікаціями стовпової конструкції. Вони складалися зі стіни у вигляді частоколу, присипаного із зовнішнього боку землею. Виявлено також укріплення, що складалися з приміщень-клітей, зміцнених посередині або по кутах стовпами.

Окремі городища, крім дерево-земляних фортифікацій, мали у своїх конструкціях кам’яні кладки і вимостки, а також кладки з сирцевої цегли. Останні зафіксовано безпосередньо перед городнями із зовнішнього боку валу на городищах Білгорода, Переяслава, Василева у Середньому Подніпров’ї. На Середньому Дністрі на місцях деяких давніх городищ відкрито залишки кам’яних стін, які зводили в найбільш уразливих ділянках фортифікацій, з боку Поля (Хотин, Кам’янець-Подільський).

На окремих городищах у валах вдалося простежити в’їзди. Вони були обмежені стінами частоколу (Судова Вишня у Прикарпатті, Заріччя на р. Стугна, Стара Ушиця на Середньому Дністрі). Ці в’їзди мали вигляд коридора довжиною 13–15 і шириною 2,5–3 м. В’їзди закривалися воротами, перед якими могли бути підйомні містки. Зверху над воротами були звичайні оборонні стіни. У великих городищах відомі кам’яні ворота-в’їзди (Золоті ворота в Києві і Володимирі на Клязьмі, ворота Києво-Печерської лаври, Єпископські ворота в Переяславі). Над паралельними стінами таких воріт зводили башту з церквою, яка могла використовуватися під час оборони.

Розміри й загальну площу городища вчені вважають однією з ознак, яка дає змогу говорити про їхнє значення. Встановлено, що більшість городищ мали площу до 1 га. Більші за площею городища, з дитинцем і окольним градом, є, як правило, залишками міст.

Неукріплені селища є найбільш поширеними археологічними пам’ятками Київської Русі. Нині на території України зафіксовано понад 600 селищ. Вони відомі у лісовій і лісостеповій смузі, а також вздовж Дніпра аж до його гирла у степовій зоні. Селища розташовувалися по берегах річок, озер, іноді на вододілах, піщаних дюнах, пагорбах у заплавах. У степовій зоні давньоруські селища зафіксовано вздовж Дніпра.

Житла у селищах розміщувалися рядами. Для Х-XI століття типовими були житла-напівземлянки стовпової або зрубної конструкції площею до 30 м2. У житлах виявлено печі-кам’янки або глинобитні печі. Трапляються також відкриті вогнища, споруджені з глини і каменю. У XII–XIII століттях напівземлянки поступово замінюються наземними житлами. Розміри наземних жител становили від 9 до 36 м2. Печі в житлах глинобитні. На Волині, в Подніпров’ї їх споруджували на материкових останцях, вирізаних під час будівництва жител (Городок, Райки, Ржищів, Григорівка, Дніпровське, Кічкас, Балка Яцева).

Візантійські письменники Vl століття називали слов’ян «склавінами, склавами, антами».

У селищах виявлено залишки господарських споруд наземного й напівземлянкового типів площею 7-12 м2, а також зернові ями. З речового інвентаря