Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Він зустрів його погляд з холодною впевненістю, ніби вже знав, хто перед ним.

— То це ти, — промовив він тихо, з ноткою обережної цікавості в голосі. — Володар Клинка Ночі. Я чув, що ти з’явишся, але не сподівався зустріти тебе тут, в самому серці Турадура.

Еріон кивнув, не приховуючи своєї підозри.

— І, схоже, ти — володар ще одного з п’яти артефактів, — сказав він, спостерігаючи за реакцією чоловіка. — Чому ти тут? Чого ти шукаєш?

Незнайомець ледь усміхнувся, але його усмішка була холодною, як камінь у цій древній залі.

— Моя мета, як і твоя, — знайти відповідь, розкрити таємниці, які приховує цей склеп, — відповів він. — Ми обидва прагнемо того ж, чи не так? Різниця лише в тому, що твої наміри, можливо, менш чисті, ніж мої.

Привид, мовчки слухаючи їхню розмову, нарешті заговорив знову:

— Ви обоє прийшли сюди не випадково. Кожен з вас несе відповідальність, про яку поки що не має повного уявлення. Два володарі артефактів у цій залі — це знак, що час наближається.

Привид простягнув примарну руку, і його голос зазвучав, як шепіт, що перекочувався через вічність. Слова були мов різьблені зі стародавньої магії, кожне з них мало вагу цілого світу.

— Слухайте слово давнє, закарбоване в тіні часу:

П’ятеро їх є, артефактів темряви, що тримають світ у рівновазі, мов ланцюг нерозривний. Володар кожного стає суддею темряви, коли зв’язок із силою завершено, а душа зливається з непроглядним мороком. Та остерігайтеся: з’єднання сил цих — не справа легковажного. Магічний резонанс, що сягає зір і самого підґрунтя світу, руйнує артефакти та носіїв, якщо гармонії між ними немає. Але коли п’ятеро суддів зійдуться разом, і артефакти зійдуться під однією рукою, настане мить останнього випробування. Хто зможе володіти цими силами, той стане Указом — останнім вершителем, що або очистить світ від тіней, або ж занурить його у вічний морок. Запам’ятайте ж: кожен артефакт має власну волю й випробування, і той, хто не здолає їх, буде поглинутий тінню. Лише той, хто знайде рівновагу між світлом і тінню, стане вільним від кайданів сили, бо для слабкого артефакти стануть ланцюгом, а для сильного — ключем до перетворення світу.

Еріон і незнайомець, який тепер здавався його відображенням у темряві, стояли мовчки, сповнені розуміння того, що цей шлях вимагатиме не лише сили, але й непохитної волі, що здатна подолати тягар артефактів. Не зводячи очей із привида, що сяяв примарним світлом у напівтемряві склепу, відважився запитати:

— Хто ти? І чому знаєш так багато про ці артефакти та пророцтво?

Привид повільно повернув до нього обличчя, в якому застигла давня мудрість, перемішана з відлунням століть. Його очі, хоч і були примарними, віддавали темною глибиною, що свідчила про досвід, надбаний крізь безліч віків.

— Я той, хто був тут ще до вашого світанку, — відповів привид, його голос дзвенів, наче крізь глибину самого часу. — Мене звали Колефор, і за життя я був першим з обраних, першим носієм цих артефактів, зберігачем таємниці, що лежить у їхньому об'єднанні. Проте я не здолав свого випробування. Мій зв'язок із артефактом розірвав мене зсередини, поглинувши і тіло, і душу. Тепер я — лише тінь, прив'язана до цього місця, вартовий, який стоїть на сторожі, щоб знайти тих, хто достатньо сильний для завершення справи, яку я не зміг довести до кінця.

Незнайомець поруч із Еріоном слухав з неприхованою цікавістю, а сам Еріон обережно зважував слова Колефора, розуміючи, що вони не випадково опинилися тут, на цьому древньому шляху.

— І ти віриш, що ми зможемо їх об’єднати, навіть якщо ти сам… провалився?

Привид застиг на мить, наче огортаючись гіркою тишею своїх власних нездійснених надій.

— Час покаже, Еріоне. Ви вже обрали свій шлях, і я не маю права зупиняти вас. Але пам’ятайте: артефакти мають свою волю. Вони підкорюють або дарують силу тільки тим, хто спроможний опанувати темряву.

Еріон пильно вдивлявся в незнайомця, намагаючись розгадати емоції, приховані за його спокійним виразом. У його очах світилися втома й обережність, але разом із тим — готовність поділитися частиною свого досвіду. Чоловік підняв голову, його погляд оцінював Еріона, зважуючи кожне його слово й рух. Здавалося, він вирішував, чи можна довірити частину свого тягаря цій людині. Нарешті, після короткої паузи, він повільно заговорив, у голосі звучала глибина пережитого.

— Моє ім'я — Райнар, і я володію цим артефактом лише кілька місяців, — промовив він, його голос залишався рівним, хоча в очах промайнув відтінок втоми. — Я натрапив на нього випадково, коли найнявся охоронцем для однієї експедиції. Ми досліджували старий склеп… навіть не згадаю тепер, як він називався. Але з того часу цей артефакт став частиною мого життя, і чим більше я намагаюся дізнатися про нього, тим більше питань залишається без відповіді.

Еріон уважно слухав, його погляд був зосередженим і трохи напруженим. Він на мить відвів очі, пригадуючи, як Тінеріз щез у склепі, лишивши його самого наодинці з тягарем відповідальності й відчуттям порожнечі.

— Тож, наскільки я розумію, ти також ще не до кінця розібрався у цій силі? — обережно запитав він.

Райнар злегка посміхнувся, його усмішка була ледь помітною і трохи гіркою.